«Світ не без добрих тварин», новели

    Німченя було налякане. На вигляд — років п’ятнадцять, не більше. Простоволосе. У благенькій шинельці. Обдерте, виснажене, закоцюбле. Без чобіт. І в отому зимно-моторошному «без чобіт» якраз не було нічого дивного — визволителі часто роззували німецьких загарбників і кидали їх замерзати у лісах, — мовляв, хай спізнають нашої зими. Лісові звірі мали довершити справу. Навіть якщо тим загарбникам було п’ятнадцять-шістнадцять років, і вочевидь вони не з власної волі прийшли на цю землю… Діти-загарбники. Німченям калатало, як у пропасниці, воно плакало і просилося своєю німецькою, дядьки забрали його в село. Мусили, хоч жоден і не хотів того клопоту. А воно обводило тутешніх по-дитячому нажаханим поглядом (очі блакитні, як літнє небо) й усе перепитувало: «Фріц капут?»…

    Не знати, чи воно ще з лісу отак торочило, чи почало вже в селі, уздрівши добросердних місцевих тіток, що тільки руками сплеснули, як побачили його босі посинілі ноги.

     Їван Бабійчук ще за часів парубкування вважався старшим серед тутешнього чоловіцтва (мав якусь незбагненну владу над усіма), хотів було відвести те німченя в порожній хлів, де зосталося трохи торішньої соломи, та й прив’язати біля коров’ячого стійла, щоби не втекло бува. Бо тепер їм за німченя відповідати перед усією радянською владою: воно у них  ніби «на балансі»…Та огрядна Їванова жінка Мокрина кинулась навперейми чоловікові схарапудженою кішкою, рвучко відштовхнула його (мала якусь незбагненну владу вже над Їваном) і потягла німченя до хати. І її забаганці мовчки підкорилися — всі знали, що Мокрина поховала трьох дітей за війну, а молодшенький їхній мав літ не більше, ніж зараз оте німченя. Так само його погнали воювати, замість живого сина батьки отримали трикутник з «похоронкою». Тільки Їван ото вернувся, навоювавшись, більше дітей у подружжя не було. Тож ніхто не здивувався материнському поруху Мокрининого серця, коли вона узялася розтирати ноги німченяті, вклала йому до рук щойно спечену картоплину в «мундирах», — і воно похапливо їло ту картоплину разом із лушпинням, давлячись, обпікаючи пальці, губи і язик, старанно підбираючи крихти… Мокрина втерла дрібну сльозу (сама собі здивувавшись, що здатна ще, виявляється, плакати), ледь повагалась і дістала зі скрині стару, але чисту й теплу синівську одіж. Решта молодиць кинулись їй допомагати, квоктали над сердешним німченям, наче й не бачили ворожих нашивок на поторсаній шинельці, бачили просто беззахисну й напівживу від холоду й голоду дитину.

    Дядьки тільки чухали потилиці, мовчки курили біля ґанку смердючі самокрутки. Ніхто не хотів думати про те, що буде далі. Ніхто не мав охоти про це говорити. І всі боялися щось вирішувати. 

    Прочинилася хвіртка і до обійстя неквапом заступив миршавий Мітька Присідатель — голова сільради себто, переінакшено з комуністично-радянського «прєдсєдатєль». Мітьку на селі не любили. Його прислали з міста після голодоморів та колективізацій — наводити лад серед непевного сільського люду, вчити його крокувати строєм… І він учив, хоч і був свідомий тієї селянської нелюбові, він і сам зневажав місцевих, бо крокувати «строєм» у них ніяк не виходило, весь час збивалися на манівці, он знову подалися в ліс по дрова — розкрадати колгоспне «імущєство»…  

    На селі в ті заледве повоєнні часи було зо п’ять уцілілих хат, у них тулилися сім родин, з десяток удів, сиріт та немічних старих, що зосталися на схилі віку без догляду. Мітьку до себе пускати ніхто не схотів, жив він окремо в старій мазанці, що від баби Лишаїхи зосталася, ту бабу на селі ще відьмою прозивали. А він удавав, ніби те незатишне помешкання було його власним вибором — начальству не личить селитися під одним дахом з «подчиньонними», їсти з ними із одного казана, ходити до однієї вбиральні… А тут і кликати Мітьку не довелося — гляди ж, якимсь відьмацьким чуттям взнав про їхню оказію з німченям (чи не Лишаїхині недобрі вміння йому передалися?) і прийшов розбиратися.

    — Де той нємєц? — діловито поцікавився у покутівчан, зупинившись на безпечній відстані від махоркового диму та непривітливих позирків.

    Дядьки похмуро мовчали й далі собі курили.

    — Ви от шо, мужикі, он тіпєрь совєцкой власті прінадлєжит, єво надобно отвєзті в район і оформіть в плєн.

    — То вези! — гаркнув Їван. — Чи, по-твоєму, я на горбу його тягти маю? А коняку на те не дам, вона вже й так на ладан дише!