«Світ не без добрих тварин», новели

    Видко, чула й над ним свою владу, бо не страхалася проганяти. Гнала світ за очі, і Мітька йшов. Тож і зараз розвернувся на закаблуках, рушив до дверей. Біля порога зупинився, ніби хотів ще щось сказати. О, він багато чого міг би їм сказати, цим затурканим селюкам, котрі далі клаптя своєї (чи вже не своєї) землі нічого й не бачать! Сказав би, які вони дурні, жалісливі й добросердні українці, власних дітей не вберегли, то чужими переймаються. От би їм дрібку польського гонору, єврейських хитрощів, російської нахрапистості та німецького порядку — може, й дали б собі раду… Може, й «запанували б у своїй сторонці», як ото співають. Ніби на роду їм написано співати, страждати і коритися, не визнають за собою іншого права. Чи буде коли інакше? Та й німченя оте нещасне — чи ж він, Мітька Присідатель, не поміг би їм сховати його від радянської кари, аби лишень по-доброму попросили? Але не приживеться воно у них — самі ж потім і дражнитимуть його німчаком (за кілька літ воно перестане бути дитиною), і нащадків його німчаками прозиватимуть, якщо матиме воно нащадків. Не люблять тут чужих, приймають, зціпивши зуби, і не люблять. А ненавидіти не вміють, знають хіба гидувати. От і його, Мітьку, ледве терплять, чужий він тут. 

    Багато чого він міг би їм зараз пригадати і сказати, навіть не боявся вже говорити, просто… просто слів йому забракло — звик послуговуватись московськими штампами й гаслами з комуністичних агіток, а української аж так не вивчив, щоби мудрі думки свої в слова одягати. Ні, колись він навіть пробував писати, чув у собі письменницьку міць не згірш як у марксів-енгельсів було, і величчю власних помислів упивався, не зважаючи на граматичні помилки. Якоїсь миті навіть був певен, що осягнув, як людям треба на світі жити, але… все скінчилося, коли він забув кілька списаних від руки папірчиків у якійсь теці з доносами добропорядних громадян. Його почерк упізнав хтось із вищих посадовців, думки його були визнані негідними радянської людини — і втрапив Мітька до цього забитого села на Вінниччині, на маргінеси історії. Добре, хоч не розстріляли…

    Мітька озирнувся у цілковитій тиші і побачив, що всі у світлиці дивляться на нього, мовчать і дивляться, а найперше Мокрина з кочергою наперевіс дивиться, ніби чує його думки і зараз теж визнає їх негідними. Тож він нічого більш не сказав їм. Махнув рукою і вискочив з хати, біля ґанку розштовхав дядьків і побіг світ за очі геть.  

    А замурзане німченя своєї:

    — Фріц капут?

    Цілу ніч Їванові вікна світились зсередини тьмяними каганцями, покутівчани не вкладалися спати, все думали, як їм бути з німченям. Уже й перевдягли його в старезну куфайку, взули у сходжені калоші, ноги онучами поперемотувавши (бо де ж узяти на селі порядного взуття, самі голі й босі), а шинелю німецьку кинули в піч і спалили. Та що ж, як мови воно не знає, ніц окрім свого «Фріц капут» і не скаже, коли питати прийдуть. А в тому, що прийдуть, ніхто не сумнівався, бо донесе Мітька, донесе на них у «район» і тоді всім буде лихо. Мокрина слізьми умивалася і падала чоловікові в ноги, благала щось вигадати, та Їван лишався німим і незворушним. Коня гробити він не збирався, а пішки в «район» у такий мороз не дійдеш. П’ятнадцять кілометрів — то вам не жарти, а ще назад того ж дня вертати… Заради чого? По наглій смерті синів чув у собі таку незбагненну пустку, що ані плугом не обійти, ані конем не об’їхати. Живцем його гриз той смуток, сини були світлом і світом для нього, ними він жив. Коли ж прийшли чекісти-активісти розкуркулювати його родину й вивозити на Сибір, то загадали Ївану, що не вивезуть, якщо він головному чобота поцілує…

     Той запах гуталіну опісля не зміг йому перебити ані хліб, ані махорка, ані війна — вошива, з потворними наростами й кривавими виразками війна, якій не було жодного діла до того, через що він переступив, аби діти жили. І нікого більше він не цілував, не визнавав за собою такого права, після чобіт. Збайдужів до жінки, збайдужів до життя. Бачив, ясна річ, як на його Мокрину миршавий поглядає, слиною стікаючи, але й бровою не повів би, коли вона взяла б та й пішла до нього. Та вона не йшла. Вчепилася в Ївана, як воша в кожуха, і не йде, не кидає. А тепер ще й оце німченя… Дитину з нього собі вигадала, ліпше б він ту поторочу в лісі лишив домерзати! Не треба їм більше дітей. Не любить цей світ дітей. Сина у знайді він не побачив (це давало якусь безрадісну полегкість), і хоч скімлило йому щось на денці душі, як поглядав на те скулене, злякане і смішне в куфайці та рваних онучах німченя, що скрутилось на лаві під стіною… та вже знав, що мусить робити далі.

    На світанку важко підвівся з-за дубового столу. Дав знак кремезному сусіді Юхиму Штельмаху та кульгавому дідові Ониську, котрий мав десь у сховку рушницю ще з часів Громадянської війни, — і вони теж неохоче звелись на ноги.