«Світ не без добрих тварин», новели

    І таки не дасть, ясно ж, як білий день. Їван (колись перший господар на селі) після розкуркулення дивом не втрапив на Сибір, зробився колгоспним конюхом, відвоював (і віддав трьох синів на війну), тож і мав почасти більше впливу, ніж призначений згори Мітька Присідатель. То колись тутечки «на балансі» була повна загорожа коней, одібраних у селян і записаних на колгосп, а по війні з «транспортом» стало справжнє халеписько — з півтора десятка міцних жеребців зосталась одна немічна шкапа, котра ледве тягла розбиту, як старе корито, підводу. До району така не дійде. Присідательський «ГАЗик» теж давно перетворився на іржаву купу брухту, пальне він востаннє бачив ще в перший рік війни.

    Мітька боком прослизнув повз невдоволених дядьків, пошаркав чобітьми біля порога для годиться, зняв у сінях вилинялу смушеву шапку й увійшов до світлиці. І аж сам застановився, як побачив, що той «нємєц»… ще зовсім дитя. Перелякано глипнув на Мокрину — щораз, як натрапляв на гурт сільських молодиць, його водянисті безбарвні очі прикипали до неї, і не було на те ради, хоч його вже й самого дратувало оте власне замилування чужою жінкою. Мітька не мав ані дружини, ані дітей. Ніколи йому було у залицяння-женихання гратися, він світле майбутнє будував для радянських людей, за себе зовсім не дбаючи. І таки добудувався — відкомандирований у забите село за якусь дрібну провинність, скнів тепер у напіврозваленій мазанці, де ночами щось стукало й шаруділо (він спочатку думав, що то миші і був завів кота, але кіт хутко десь утік, не захтів йому «мишей» ловити), та й люди оминали ту оселю стороною. Хотів було Мітька взяти за дружину якусь удовицю чи стару дівку (про молодих та незайманих уже навіть не мріялося), та попри нестачу чоловіків у ті воєнні роки жодна не пішла за нього. Не забажали. Як ніби й не чоловіком він був у свої неповні тридцять, а так — щось невизначено-середнє без статі, роду і племені. А біля цього німченяті (між іншим, злісного ворога радянського народу!) як квочки біля курчати заходилися, одразу прийняли за рідне, жаліють його, ледь на руках не носять. Ну так, з вигляду дитина воно ще, не чоловік. І Мокрина…

    Найбільше Мокрина перейнялася — бездітна ж тепер. Мітька знову з острахом згадав за Ївана — якимсь не таким повернувся старий конюх з війни. Дітей не вберіг. Ліпше б Ївана там забили, тоді б він, Мітька, якось умовив би Мокрину побратися, і в нього вона б не була бездітною… Бо скільки ж їй тих років? Іще й сорока немає! Як перша дівка на селі, рано вийшла заміж, один за одним народила трьох синів (вісімнадцять, сімнадцять і шістнадцять літ мали б зараз, якби війна їх не забрала), ще кілька діточок немовлятами вмерли, не пережили голодних злиднів. Їй би ще народжувати і не брати дурного в голову… але якимсь не таким повернувся Їван додому… 

    —Добрий вєчер у вашей хаті! — цвенькнув своєю «міською» напівросійською, щойно зміг відліпитися поглядом від уподобаної молодиці.   

    Вона як відчула, що то — до неї, звелась на рівні, забрала руки в боки.

    — Не віддам, — сказала, як відрізала. — Це ж дитина зовсім, чи ти не бачиш?!

    — Не положено! — ступив крок уперед, ближче стрітися з нею очима (його очі — вицвілі на запраний ситець, і її — чорні тернові, аж палахкотливі полум’ям). — В район нємца нужно сдать, там рєшат, што с нім дєлать…

    Мокрина й не питала, що «район» зробить з полоненим, там і свої пропадали з кінцями, назовсім, «без права листування».

    — Фріц капут?.. — знову подало голос німченя.

    — Та хай Бог милує і відвертає, невже нічого не можна придумати? — вже заголосила жінка. — Скільки люду вже полягло від цієї клятої війни, ще вам не досить?! — рушила на Мітьку, наче миршавий, нижчий від неї на цілу голову «присідатель», котрий і рушниці в руках не тримав ніколи, був винен у всіх на світі війнах.

    — Не положено! — супроти волі він аж відступив на крок. — Я буду винуждєн доложить!..

    Мокрина схопилась за кочергу:

    — Та хай тебе дідько вже у домовину положе! Йди з моєї хати, щоб очі тебе не бачили! Вертай у своє відьмацьке кубло!..