«Таня», оповідання

Офіціант подався виконувати замовлення. Він налив у пластикову склянку бридке червоне пійло та підніс дівчині, намагаючись щось розповісти їй попри крики телевізора, де саме йшов повтор якогось старого футбольного матчу. Вочевидь, той зрештою спромігся донести думку, і тоді панянка вперше повернулася до мене.

Чомусь я відразу вирішив, що її звати Таня. Знаєте, буває, що ім’я дуже пасує людині, яка його носить, і цей випадок скидався на це. Саме такою — з великими карими очима, довгими (фарбованими?) віями, кумедним маленьким носиком, правильними тонкими губами — мені уявлялася ідеальна Таня. Не Тетяна, не Танічка, а саме Таня.

Чи то від горілки впереміш із пивом, а чи то від засилля тютюнового диму зробилося млосно. Захотілося вийти надвір — ковтнути свіжого повітря. Я підвівся, кинув на стіл якісь гроші, не надто переймаючись, чи вистачить цього за все замовлення, і подався до виходу.

Коли до дверей лишалося півкроку, я відчув легкий доторк до плеча. Може, замало заплатив, тож треба було дати ще грошви? Але, розвернувшись, замість офіціанта побачив Таню.

— Куди ж ти? — всміхнулася вона. Говорила українською, мала чудернацький акцент. — Купив мені вина, а познайомитися не захотів? Я — Таня.

— Знаю, — бовкнув я.

— Звідки?

— Здогадався.

— Бач, який здогадливий, — Таніна усмішка поширшала, відкривши на позір рівний ряд досконало білих зубів. — А як тебе звати?

— Петро...

— Сідай за мій столик, Петре. Випиймо.

Куди й поділося бажання провітритися? Я пішов за Танею, наче зачарований, і мовчки опустився на лаву навпроти неї, не знаючи, як зав’язати розмову. Дівчина дістала з пачки ще одну тонку цигарку, а відтак глянула на мене:

— Будеш?

— Не курю.

— Спробуй. Заспокоює нерви.

Якимсь незбагненним чином я зловив себе на тому, що глибоко затягаюся запропонованою сигаретою. Коли і як я підкурив? Закралася думка, що в місцевий бармен (він же офіціант, він же власник... ну, ви знаєте) навмисне підливає в алкоголь якийсь секретний інгредієнт «для веселості».

Таня сиділа навпроти та все так само всміхалася, а я силкувався визначити, скільки ж їй років. Судячи з фігури, з витончених рухів, із того, як упевнено вона трималася, дівчина однозначно старша за мене. От тільки чи набагато?

— Дев’ятнадцять.

— Що? — не зрозумів я.

— Мені дев’ятнадцять. Ти ж про це думаєш, хіба ні?

У димі цигарки і буркотінні футбольного коментатора розчинилося відчуття реальності того, що коїться. Здавалося, що я знаю Таню вже не один рік, і ми взагалі-то частенько сидимо тут, у цім жахливім генделику, розмовляючи й покурюючи ці дивні цигарки з присмаком яблука.

Разом з утратою прив’язаності до дійсності надійшов і незбагненний затишок. За одну мить зробилося однаковісінько, в якому стані зараз перебуває вітчим, чи б’є він маму, чи спить у хмільному забутті, а чи то взагалі ґиґнув. Плювати й на роботу, і на всеньке дурнувате місто з його териконами, покаліченими алкоголіками та проклятим скляним заводом, де я працював. Захотілося взяти Таню й чкурнути звідси куди завгодно, світ за очі, аби подалі.

Я не помітив, як за нашим столиком з’явилися два пакети — не пляшки, які я виготовляв, а саме картонові пакети — портвейну. Таня мовчки відкоркувала один із них, розлила трунок по пластикових скляночках і запитально глянула на мене. Я кивнув.

— Тоді, — сказала вона, підносячи свою порцію, — випиймо за те, щоби тобі стало сміливості закінчити з усім цим. Ти ж уже готовий, правда?

— Закінчити з чим? Готовий до чого?

Ошелешено я дивився на дівчину, а та замість відповіді піднесла до вуст указівного пальця — тихо, мовляв, бо зіпсуєш найголовніше.