«Таня», оповідання

Ми стукнулися пластиковими склянками і випили до дна. Усе це — за тотального мовчання, коли не брати до уваги завивання телевізора. Із-за шинкваса кудись зник бармен — може, пішов приймати крам чи щось таке?

— Берімо це вино з собою та вшиваймося звідси. — Таня здійнялася на рівні, легко підхопила з лави сірий півшубок і сумочку, а відтак глянула на мене: — Доп’ємо деінде.

— А рахунок? — запитав я, та вона урвала:

— Забий. Чи ти боїшся, що тебе знайдуть і покарають?

Чорт забирай. Не те, щоб я боявся — бо ж чого, по суті, тут страшитися? — а проте почувався незатишно: не звик отак просто йти геть, не розрахувавшись.

— Гроші нам іще знадобляться, якщо ми плануємо вибратися звідси подалі, — не вгавала Таня. — Заощаджуй.

За хвилину ми хутко крокували геть од генделика, ховаючись за постаті химерних п’ятиповерхівок, заплутуючи слід, немов хижі звірі, десятками однотипних подвір’їв, гублячи навіть власний запах у смозі від місцевих заводів і фабрик. І от, коли ми поневірялися так хвилин із десять, Таня ввімліла на місці, спрямувавши погляд кудись поміж двох будинків попереду. За ними наше місто, можна сказати, закінчувалося; далі — тільки траса на Харків і густий ліс.

— Ти ж не хочеш додому, Петре? Там — п’яний вітчим, завтра на роботу... Тобі самому не остогиділо так жити?

Коли по-щирому, я вже припинив дивуватися, звідки Таня знає про мене стільки всього. Зловив себе на думці, що навіть приблизно прикинути не можу, скільки часу ми просиділи в тім генделику, перш ніж піти. Час немовби затягся у вузол, а я, дрібний тарган, приречено бігав ним, навіть не даючи собі ради, чи варто його розв’язувати, — то чи був би доречним подив іще десь?

— Я подобаюся тобі, Петре? Тільки чесно. Від цього багато що залежить.

Таня, думаю, була створена для того, щоби подобатися. Я міг би закластися на що завгодно: вона завиграшки може отримати будь-якого хлопця, котрий припаде до смаку — варто їй тільки глянути на нього так, як вона дивилася зараз.

Дивилася на мене.

— Так, — самими вустами відповів я.

— Тоді вшиваймося звідси. Удвох — я і ти. Там за будинками, — Таня поглядом показала, де саме, — є траса. Нам потрібно спинити машину.

— Зачекай, я ж навіть документів при собі не маю...

— Це нічого, — відповіла дівчина. — Вони тобі не знадобляться. У крайньому випадку я знаю, де дістати нові.

А наступної миті вона геть неочікувано прилинула до мене всім тілом і поцілувала. Я заплющив очі...

...й отямився за кермом машини, що на повній швидкості гнала в темряву автостради. Таня гучно сміялася на сидінні поруч.

— Який молодець, Петре! Ти у мене — справжній скарб! Нумо ще швидше!

— Що сталося? — крикнув я, але мої слова втопилися у завиванні мотору. Хотілося натиснути на гальма, з’їхати на узбіччя та спробувати зрозуміти, куди поділися кілька останніх десятків хвилин, але погляд Тані позбавляв волі, змушував сліпо коритися — так, немовби від цього залежало моє життя.

Ми неслися у далеку далечінь на невідомо чиїй машині, а дівчина все сміялася, час од часу під’южуючи: «Нумо, ще швидше!». І я покірно втискав педаль акселератора в підлогу, неначе намагався протовкти там наскрізну діру.

* * *

Нашою зупинкою була заправка при дорозі: щойно годинник у салоні показав третю ночі, огидно запищав індикатор пального.

— За два кілометри на нашому боці буде можливість заправитися. Стиш трішки швидкість, — наказала Таня.

Саме так — дівчина наказувала, насолоджуючись отриманою наді мною владою. Гидко визнавати, та я не був проти. Усіма нами щось верховодить: щоденні справи, службова необхідність, родинні клопоти — ці речі позбавляють нас навіть натяку на свободу, а якщо обирати, ким бути керованим, то Таня — це далеко не найгірший із можливих варіант.