«Таня», оповідання

Може, навіть найкращий.

Може, навіть єдиний прийнятний.

Я притис машину ближче до правого краю дороги і сповільнився до шістдесяти з невеликим гаком кілометрів на годину, щиро дивуючись, як за нами й досі не закріпився який-небудь місцевий поліцейський патруль. Міг тільки уявити, чим загрожувала ця пригода, та якраз про це думати хотілося найменше. Можна сказати, на ту мить я вже змирився: хай буде так, як є, а далі побачимо.

АЗС випірнула з-за повороту жовто-зеленою вивіскою. Увімкнувши правий поворотник, я пригальмував і пірнув у кишеню-заїзд.

Попри пізню годину, машин тут було чимало. Переважно на заправці відстоювалися утомлені довгою дорогою далекобійники, але й легковиків не бракувало.

— Ти знаєш, скільки у нас лишилося грошей? — запитала моя супутниця, коли я втулився у чергу з двох автівок до однієї з колонок, і тут-таки відповіла: — Менше ста гривень, Петре. А нам потрібен повний бак, розумієш? Ти ж іще хочеш потрапити до мене додому, чи не так?

Я на мить стулив повіки у роздумах, як вийти з цієї ситуації, а тоді...

...нісся машиною. Глянув на свої руки, що стискали кермо, і побачив, що вони всуціль вимазані кров’ю. Знову десь подівся час, причім, судячи з червоної заграви понад обрієм, значний його відрізок.

— Що я зробив? — запитав я у своїх кривавих рук.

Таня спала, згорнувшись на переднім сидінні, моби найзатишніша у цілому світі кицька — пухнаста, добра і абсолютно безкривдна. Уві сні вона виглядала невимовно привабливою. Було втішно дивитися, як вона спить, дарма що вся ця ситуація починала скидатися на сон. Врешті-решт, я так і вирішив — сплю, отже нехай це дивне марево й надалі розвивається тільки йому відомим керунком.

Напевно, я просто задивився на Таню, тому не зауважив, що попереду ледве сунеться інший легковик.

* * *

Із протоколу допиту свідка:

«Я, Петров Олександр Вікторович, 14 лютого 2017 року близько 20:00 перебував на своєму робочому місці у кафе, власником якого я є відповідно до наданих мною документів. У цей час до мого закладу зайшов чоловік. Цей чоловік виявився підозрюваним, Іванченком Петром Івановичем, 2000 року народженя, про що я дізнався пізніше від представників правоохоронних органів. Іванченко П.І. сів за кутній стіл, замовив алкогольні напої, а саме — двісті грамів горілки та кухоль пива, після чого мовчки розпочав їх уживати. Варто відзначити, що тоді ж, приблизно о 20:00, у закладі перебувало троє громадян, які є моїми постійними відвідувачами. Їхні прізвища та імена я назвати не можу, але вони відомі серед місцевих мешканців як Павлович, Петрович та Григорович. Вони пішли у невідомому мені напрямку раніше за Івначенка П.І., але безперечно могли його бачити. Іванченко П.І., розрахувавшись за своє замовлення, подався до виходу, але біля дверей розвернувся, подивився кудись поперед себе і подався за інший столик. На мою думку, на цей столик Іванченко П.І. до цього дивився довгий час, хоча там нікого не було. Іванченко П.І. сів за згаданий столик і замовив два пакети алкогольних напоїв, а саме — червоного вина. Я приніс замовлення й попросив його відразу розрахуватися, але той ніяк не відреагував на моє прохання. Приблизно о 20:45 я відійшов надвір, щоби перекурити, а коли поврнувся — виявив, що Іванченко П.І. пішов із мого закладу разом із замовленням, за яке не заплатив. Тоді я зателефонував на гарячу лінію «102». Я, Петров Олександр Вікторович, стверджую, що підозрюваний за той час, поки перебував у моєму полі зору, ні з ким не спілкувався, ні до кого не підсідав і ніяким чином не співдіяв із іншими громадянами, в т.ч. — і зі згаданими мною постійними відвідувачами».

Із протоколу допиту свідка:

«Я, Олександровський Іван Борисович, близько 23:00 рухався своїм автомобілем «Міцубіші Лансер» чорного кольору, державний номерний знак АН????ВА, трасою сполученням «Донецьк – Харків», а точніше тією ділянкою траси, яка проходить через місто, в якому я проживаю, маючи намір приїхати додому після роботи. Зненацька просто під колеса мого автомобіля вистрибнув молодий чоловік, тож я змушений був застосувати екстрене гальмування, щоби уникнути зіткнення з ним. У молодому чоловікові я пізніше впізнав підозрюваного, Іванченка Петра Івановича, коли представники правоохоронних органів показали мені його фотопортрет. Іванченко підвівся з траси, підскочив до водійських дверей і, погрожуючи предметом, схожим на пістолет, викинув мене з водійського місця, після чого сів за кермо і рушив моїм автомобілем «Міцубіші Лансер» у невідомому напрямку».