«Таня», оповідання

Богдан Ковальчук

— Якщо ти такий тупий, — заявив мені вітчим, — то йди працювати ким завгодно. Не буде бабла — вижену з хати. А то від тебе взагалі жодної користі.

Мама мовчки погодилася. Вона взагалі не сміла заперечувати чоловікові, адже знала, що потім доведеться дуже довго й нудно виправдовуватися перед сусідками: це я у ванній впала, це я зі сходів покотилася, це мене пограбувати намагалися — і так далі.

Саме так я у сімнадцять із невеликим гаком потрапив на завод скляних виробів, де мусив день-у-день проливати піт (а подекуди й кров) по півтори зміни поспіль, аби задовольнити грошові апетити безробітного вітчима. Існувала, либонь, певна іронія в ситуації, що склалася: я брав безпосередню участь у виробництві пляшок, із яких відтак мій названий батько накачувався до втрати пульсу і які полюбляв бити об чиюсь голову — чи то мамину, а чи то мою.

Не сказати, що робота була аж така огидна. Взагалі, мене можна назвати справжнім щасливцем, оскільки переважна більшість моїх однолітків під той час стояла на ногах значно гірше за мене. Дехто з них уже навіть на зоні для малолітніх злочинців устиг побувати, бо просто не знаходив притомних способів виживання у монохромних надрах робітничого містечка, закинутого подалі від людського ока в суворі Донбаські степи.

День, коли я вперше побачив Таню, майже нічим не відрізнявся од усіх інших: я йно завершив другу норму за добу і кволо чвалав весняною моквою, яка надійно заховала від перехожих роздовбані дороги околиці, в керунку своєї хрущовки. Додому не хотілося: по-перше, вітчим напивався з регулярністю раз на два дні, а тому, відповідно до такого графіка, наразі мусив бути вже в дрова, а по-друге, кишеню невпевнено грів мізерний аванс, що його я неодмінно позбувся б, опинившись у рідних стінах.

Мою увагу привернув непоказний генделик за два квартали від дому. Такими закладами місто повнилося, як обличчя підлітка чиряками — місцевий пролетаріат мусив десь задовольняти свої нехитрі потреби у паленій горілці та тухлій рибі, — а проте чимсь привабливим мені здався саме цей. Здавалося, що ліпше самотужки пропити отримані гроші, ніж задовольняти дурнувате самолюбство маминого співмешканця, і я рушив до пластмасових дверей із логотипом популярної марки пива на постері.

Приміщення цілком очікувано замакітрило голову плетивом запахів, найприємнішим із яких видавався аромат прокислого пива, розлитого долівкою тут і там. За одним із грубих дерев’яних столів сиділо у прямому розумінні троє калік — місцеві інваліди виробництва Палич, Григорович і Петрович, які заразом були вітчимовими найзатятішими товаришами по чарці. Ще один стіл був зайнятий самотньою панянкою, що сиділа до всіх присутніх спиною, демонструючи частину чорного, мов руки шахтаря, волосся. Решта ж місць порожніли.

Я примостився за один із вільних столів так, аби кутнім зором бачити водночас і трійку нетверезих приятелів вітчима, які саме допивали другу пляшку горілки, і — наскільки це було можливо — дівчину. Поки що, ще не підігрітий алкоголем, соромився взятися її пильно вивчати, проте з мого ракурсу вряди-годи відкривався чудовий краєвид на профіль акуратного личка, коли вона вчергове затягалася тонкою цигаркою.

— Чого? — запитав офіціант, він же бармен, він же, певно, і власник точки, перекрикуючи лемент чорно-білого телевізора на стіні.

— Сто горілки і темне пиво. — Я ще раз метнув погляд на панянку. — Ні, двісті горілки. І лимон.

Коли замовлення опинилося на моєму столі, трійця калік саме невпевнено, тримаючись одне за одного, неначе потопельники за рятівні соломинки, посунула до виходу. За кілька миттєвостей двері відчинилися й зачинилися, тож відвідувачів у закладі залишилося двоє — я та дівчина.

Палене питво огидно опікало стравохід, затим шлунок, одначе таки приносило жадану полегкість мозкові. Я пив мовчки, вже не соромлячись того, що не зводжу очей із дівчини. А та все курила й курила свої цигарки, одну за однією, мов силкувалася поставити місцевий рекорд зі швидкості.

— Хто це? — запитав я офіціанта, коли той прийшов, щоби забрати спорожнілу карафку з-під горілки.

— Гадки не маю, — хлопчина стенув плечима. — Якась не наша. Мовою говорить. Уже години три у мене сидить. Час від часу пиво замовляла.

— Тоді принеси їй якогось вина... Чогось такого романтичного. Що є? — У нас тільки портвейн, «три сокири». Білий і червоний. Хочеш романтичного — вали в ресторан.

— Добре. Хай будуть «три сокири». Червоний. Запиши на мене.

Страницы