«Убити Антиципатора» (уривки з роману)

– Гарні дівчата лягають спати не пізніше дев’ятої вечора, – нагадував батько, демонстративно дивлячись на старий годинник, що висів на стіні в кухні. Ліді не хотілося спати, але вона покірно прямувала до своєї (а потім вже й спільної з маленьким братиком) кімнати.

         – Не затримуйся після школи...

         – Не товаришуй з Зойкою, вона доброму не навчить...

         – Не читай вірші. Краще візьми подаровану тьотею Мусею книгу про смачну та здорову їжу...

         – Не забудь прибрати в квартирі...

         Вказівки, настанови, заборони так і сипалися на Ліду. Але, безмежно шануючи батьків, вона й не думала в чомусь їм заперечувати. Хвилина в хвилину поверталася зі школи – як би не хотілося погуляти з подругами; відмовилася спілкуватися з Зоєю, хоча та і була її найкращою подругою; ретельно запам’ятовувала нові рецепти з кулінарної книги, подарованої маминою подругою – тьотею Мусею, хоча зовсім не цікавилася приготуванням вишуканих страв; щодня витирала пил, мила підлогу, витрушувала доріжки й половики... А що поробиш, коли батьків постійно немає вдома? Батьки працювали, тож турбота про малого братика теж лягла на Лідині плечі.

На початку 90-х закривалися заводи й дослідницькі інститути, державні установи і підприємства. На заводі, де працювали Лідині батьки, почалися скорочення. Поступово завод хирів, а потім і зовсім закрився. Вірніше, розпався на сотню крихітних приватних фірм. І кожен господар мріяв вигадати та збагатіти...

Батько й матір залишилися без роботи; аби мати змогу прогодувати дітей, вони подалися на ринок: мати – продавчинею, а батько – вантажником. Згодом вони взяли в оренду приміщення й відкрили невеличкий магазин із продажу уживаних пральних машин з країн Співдружності.

         Коли Ліда закінчила одинадцять класів, постало питання, що вона робитиме далі у житті. «Лікар – саме те. Люди завжди хворітимуть. І нам би свій власний лікар, який лікує безкоштовно, не завадив би. От, якби вона була розумніша.... – зітхав батько, розмовляючи з дружиною. – Але є інший вихід: нехай на вчительку або виховательку вчиться. Ці спеціальності, як і лікарські, завжди будуть потрібні людям». Поміркувавши так, батьки вирішили: аби донька ніколи не залишалася без роботи, треба вивчитися на вчительку, вкрай – виховательку дитячого садку. Оскільки ж оцінки в Ліди були середні, вирішили не ризикувати з вступом до університету, а відправити доньку на навчання до педагогічного коледжу.

         Дівчина закінчила другий курс, коли з батьками сталося лихо. На старенькій «копійці» (вони економили, збирали гроші на іномарку) батьки поїхали за товаром і... не повернулися. На швидкісній трасі у старої машини відвалилося колесо. Додому привезли дві труни.

         Ліда розпорядилася по-хазяйські – спасибі мамі – досвід такий-сякий мала. Поховала батьків, порозпродувала товар з магазинчика. Грошей ледь вистачало на прожиток, тому Ліда кинула навчання і пішла працювати вихователем у найближчий до дому дитсадок, адже брат теж потребував уваги, бо ріс розбишакою й неслухом.

         На Лідине щастя, хтось зі знайомих порадив віддати хлопця до спортивної секції з вільної боротьби. Спортивна школа знаходилася за два будинки від дитсадка, і Ліда не полінувалася сходити, познайомитися з тренером і розказати йому про Віталія. Тренер зацікавився моторним хлопчиною та згодився займатися з ним.

         Нарешті все влаштувалося. Здається, живи й радуйся. Але на душі у Ліди наче «кішки шкреблися». Чому? Вона і сама не розуміла.

         Їй постійно хотілося чогось невимовного.

         Але не про ласощі думалося Ліді, не про вишукані наїдки. Не про коштовні прикраси та дороге вбрання мріялося.

         Їй хотілося любові.

         Таким, щоб в голові паморочилося, щоб троянди розквітали під ногами, щоб летіти разом під небесами, щоб веселка заплуталась у волоссі...