«Убити Антиципатора» (уривки з роману)

         – За це бабло платять, – запально кинув брат. – Чималеньке, між іншим! А я молодий! Я нормально жити хочу! Не відмовляти собі в усьому, як батьки!

         – Ти пам’яті батьків не чіпай! – тупнула Ліда. – Вони чесно своє життя прожили!

         – І задурно загинули, коли та древня «копійка» під ними розсипалася! – увійшов у раж Віталій.

         – Братику, припинимо цю розмову, бо інакше посваримося, – погрозливо нахмурилася Ліда.

         Віталій ще з дитинства відчував ту межу, на якій треба було зупинитися, аби не вивести сестру зі стану рівноваги. Сварки та з’ясовування стосунків потребували витрати зайвих душевних сил, а він того не любив – навіщо? Легше було зробити по-своєму, а вже потім... За власним досвідом знав, що «потім» набагато легше виправдовуватись, ніж «до». Тому він постарався, аби посмішка в нього вийшла засоромленою й трішечки винуватою.

– Вибач, сестричко. Сама розумієш, не встиг оклигати після півторарічної втоми, – він акуратно поставив гирю, змахнув піт з чола і міцно притиснув Ліду до грудей. – Вибач дурника. Бо ж хворієш, тобі хвилюватися не можна, а в мене просто дах їде, як подумаю: як далі жити?

         Розчулена його словами, Ліда лише рукою махнула.

         – Не хвилюйся, братику. На проживання в нас поки вистачить. Ось я тобі зараз все детально розкажу. – Поміркувала і заспокійливо додала: – Знаєш, я можу в нашого начальника охорони запитати, чи не потрібен десь хлопець, що в армії відслужив. А може, й до лікарні хазяїна треба...

         Віталій набурмосився.

         – Якої лікарні? Ти що? Три копійки отримувати? Мені таке не потрібно. Я буду елітну роботу шукати. У політика якогось. Або й олігарха.

         – Так же ж хазяїн і є головним лікарем елітної клініки! Ти що, мої листи не читав? – розгубилася Лідія.

         Віталій зам’явся.

         – Як не читав! Читав. І уважно, до речі. Пам’ятаю, що ти покинула той дурний дитячий садок і влаштувалася прибиральницею. – Дорікнув сестрі: – Змінила шило на мило! – Зрозумівши, що знов стає на небезпечний шлях скандалу, вирішив остаточно змінити тему. – Зголоднів я щось. Пішли, подивимось, що Людка смачненького приготувала.

         Ліда принюхалася. У кімнату линув незнайомий смачнючий запах.

         – Господи, що ж це я? От що значить: звикла бути на самоті, – і вона метнулася до кухні. Брат попрямував за нею.

         Зайшовши на кухню, Ліда очам своїм не повірила. Як? Приймачка похазяйнувала без неї, та ще й як похазяйнувала! Плита блищить, нещодавно промита підлога блищить, стіл накрито на трьох осіб і наїдків скільки! І де тая дівонька стільки продуктів взяла?

         Підлога під ногою тихенько рипнула, і Людмила, сполохано подивилась на господиню і зніяковіло посміхнулася.

         – Добрий ранок! Ви не сердитеся, що я тут сама хазяюю, без дозволу? Але ж вам вчора було недобре... я хотіла, щоб ви відпочили, от і не наважилася зранку турбувати. А у Віталіка режим. Треба форму тримати... Ну, я з тієї городини, що ви вчора не розібрали, сніданок і приготувала. Ось салатики з огірочків та з буряків, кабачки тушковані з рисом, оладки з цибулі...

         Посунувши сестру, до кухні увійшов вже вмитий Віталій. Всівся на стіл, весело скомандував.

– А ну, насипай все, що на столі є! Бо в мене кишки марш грають. А ти, сестричко, не сумнівайся, моя Мила-Людмила природжена куховарка. – Присунув другий табурет ближче до столу, похлопав долонею. – Сідай, бо забаришся – все й охолоне.