«Убити Антиципатора» (уривки з роману)

         – Та що ми все про мене та й про мене, – змінила тему Лідія. – У вас на сьогодні які плани?

         – Я – відпочиваю, – швидко озвався Віталій. – Та й ні в чому походеньки справляти. Мені ж такий-сякий новий одяг треба. Старий замалий – я приміряв вранці. Та й для представництва воно не завадить.

         Ліда прикусила губу.

         – У мене всі гроші на картці. А я сьогодні зайнята. На десяту мене Валерій Семенович визвав. Сказав, якась співбесіда важлива, попередив, щоб я не запізнилася. Що б воно таке означало – не розумію. Тільки він двічі сказав: дуже важливо. Я вчора цілий день думала-думала Аж як приїхав, то все з голови і вилетіло. А тепер знов – хоч лікті собі гризи. – подивилася на годинник, підскочила. – Забалакалася я з вами. Час збиратися.

         – А я? – Віталій аж підскочив. – А мені що?

         – Почекай сьогодні, – попросила Лідія. – Завтра в мене вихідний, то й підемо по магазинах. А сьогодні... Сходив би ти на ринок, а Люда щось би приготувала на обід, га? Бо коли повернусь – не знаю.

         – Ви йдіть спокійно, – Людмила почала прибирати зі столу. – Я на базар збігаю. Віталя підкаже куди, а я миттю обернуся. І обід приготую. А потім ми по магазинах підемо. У мене ж гроші є.

         – Цього ще не вистачало, – гарикнула Лідія. – Твої гроші – то твої гроші.

         – Але ж...

         – Все. Розмову закінчено.

         Невдовзі Лідія пішла, все ж таки залишивши Віталію свою картку. З наказом усі необхідні речі придбати на речовому ринку, а до магазинів у центрі не заглядати, бо, сезон розпродажів в них ще не розпочався, а переплачувати за те, що можна придбати задешево, не варто.

         Збиралися похапцем. Віталій нервував і підганяв дівчину: «Швидше збирайся, дрімотнице!»

         Пішли на речовий ринок, довго валандались поміж торгівельних рядів. Віталій обирав речі довго, на свій смак. З Людмилою не радився. Навпаки, брав якусь річ, роздивлявся і повчально розказував дівчині, що йому не подобається. Продавчині злилися, а Людмила стояла потупивши очі, бо їй було соромно морочити голову людям, а потім не брати річ.

         Віталій нервував. Здається, скільки одягу, а нічого, вартого уваги... Смішно! Ех, піти б по магазинах у центрі, от там вже точно є те, що не соромно одягати. Так ні ж, сестра наказала економити. Як бути?

         Людмила ніби підслухала його думки, бо несподівано запропонувала: «А може, Віталічку, нам би до магазинів якихось на Проспекті заглянути? Там вже ж повинен бути справжній якісний одяг».

         Парубок одразу пожвавішав, бо цими словами Людмила ніби знищила перепону, що заважала ослухатися сестру і, водночас, позбавляла почуття провини. «Це не я запропонував, це вона! – уроїлося в голові». Він вдячно посміхнувся і цьомкнув дівчину в ніс.

         Поверталися надвечір, знесилені, але щасливі, обвішані пакетами й пакетиками із назвами, що свідчили про якість та неабияку ціну. Віталій втішав себе ілюзорними думками про те, що ці магазини хоч якась гарантія від китайського базарного мотлоху з підробленими етикетками, який йому вже поперек горла в дитинства стояв… Не встигли увійшли додому, як він почав розпаковувати придбане, приговорюючи:

         – А це Лідці бачити не треба... А це можна потім показати... А про це вона не дізнається... – Дістав картку, покрутив у руці. – Не пам’ятаєш, скільки там залишилося?