«Убити Антиципатора» (уривки з роману)

Ольга Репина и Элина Заржицкая

Ні, не те. Може, Рита на щось поскаржилась і він посварити її хоче? Так не могла Рита на неї скаржитись. Вона позавчора все, що загадували, зробила. І прибралась, і на балконі вікна помила, і ковдри до хімчистки відправила. А консервувати Рита відмовляється. І їй не радить. У супермаркетах, каже, кращі продукти – з Іспанії там, або Італії чи Греції...

Ох, знову вона не про те. Де це вона зараз? А-а, вже недалечко. Одна зупинка – й виходити.

Ліда піднялася, поправила спідницю й попрямувала до водія. Кинула: «На зупинці», – і вийшла, рішуче грюкнувши дверцятами.

 

****

Антон Васильович Роздайбіда сидів за столом, у кабінеті Валерія Семеновича (головний лікар сидів на дивані для відвідувачів і здогадливо мовчав), сьорбав холодну мінеральну воду і час від часу тер потилицю. Він намагався привести себе до тями, бо розумів: Валерій бажає відповідальність за зроблений вибір перекласти на нього. І вибір важливий: жінка для самого...

«Відповідальність, – стукало у скронях, – від-по-ві-дальность! Ну відчуй важливість моменту, одоробало!»

На жаль, на теперішній час Антон (для жінки – довбня, гульвіса, жлуктій і тетеря, для Хазяїна – Антосик, для підлеглих – Антон Васильович) відчував лише сильний головний біль. Правильно каже дружина – з непомірним вживанням напоїв, міцніших за кефір, треба «зав’язувати». Але як те зробити, коли сам Хазяїн кличе, вказує на стілець навпроти та ще й особисто наливає чарочку? Як не уважити шановну людину?

Антосік завжди так до нього і звертався: Хазяїне, дозвольте... Хазяїне, я зробив... Хазяїне, що потрібно? Інші, з близького кола, спочатку зверталися до Хазяїна по-різному. Хтось з ім’ям та по батькові, хтось – тільки по батькові, хтось – повним ім’ям і на Ви, а от Зорік, той, як старший та найрозумніший, міг дозволити собі навіть ім’я Хазяїна скоротити. Але всі вони поза очі називали його Антиципатором. Заумне слово... Що воно означало, Зорік колись спромігся пояснити, але Роздайбіда зрозумівши, аж занімів. Ніколи в нього язик не повернеться... навіть в думках, навіть напідпитку... Він почав було ввічливо заперечувати, аж тут до кімнати зайшов Хазяїн. Виявилося, що він все чув. І йому... сподобалось. Він аж помирав зі сміху. І оголосив, що згоден. Тільки з невеличким виправленням. Просив називати його Великим Антиципатором. Мовляв, він завжди передбачає з чого можна видобути гроші. Навіть із гівна. Тільки треба вміти передбачати. Він два рази повторив це слово, яке означало одне: за його передчуттям можливо було отримувати сотні тисяч великих купюр. Це була чистісінька правда, Антон в цьому вже встиг упевнитися.

І за це щиро поважав Хазяїна. О, як він його поважав! Поважав за ту впертість – в нього цілять, а він лізе, й пнеться, й відштовхує інших, розчавлює сторонніх, безжалісно згинає незгодних, – за майже звірячу хитрість – терпляче чекає у засідці свого часу, а потім накидається і шматує тих, хто заважає, і, звичайно, за гарну на образи пам’ять. Хто ще, не маючи ані впливових батьків, ані родичів-високопосадовців, ані грошей для початку бізнесу зміг досягти таких висот у житті? Ну, хіба то в Америці можливо, а в нас... В нас до своєї мети досягають одиниці. Та їх по пальцях однієї руки перерахувати можливо та й то, вільні залишаться.

Саме ці міркування якнайміцніше прив’язували Роздайбіду до Хазяїна, тобто, вибачте, Великого Антиципатора... І ніяке це було з його боку не підлабузництво. Є такі ниці душі, яким потрібен керманич, слабі – котрим потрібно плазувати перед сильнішим, виявляючи захват і розчулення, коротше, народжені вічними служниками. Лакеями. Рабами. Миршавими підніжками господарів життя.

Вони не відчувають приниження. Слугувати сильному для них природно. Тільки підкорюючись, відчувають себе щасливими. І роблять все, аби господар був ними задоволений. Саме так поводився і Роздайбіда. Задля Хазяїна він був готовий навіть на злочин. Звичайно, щоб без наслідків для нього самого. Хоча, стосовно наслідків можна було не перейматися. Навіщо? Все давно й міцно «схоплено».

Поруч із Антиципаторським загостреним розумом Антон пасував. Відчував, що йому не вистачає рішучості, жорстокості, холодної байдужості у ставленні до інших. Про це свідчило і його безмежне потакання примхам жінки-мегери. Тьху-тьху, не приведи господи, зателефонує. В нього і так голова розколюється, тож слухати її різкий верескливий голос сил не вистачить. Якби б не обіцяв Валерці, що приїде, навіть пальцем би не ворухнув. Влігся б на м’якенькій канапці, що на роботі, у кімнаті відпочинку і пивка б холодненького пляшечку...

Страницы