«Варіятка», оповідання

* * *

Дивлячись на ясні зсередини вали мокрого снігу, що накочувалися все рідше й рідше, аж поки за ними не зблиснула геть мокра стрічка приліпленого до колії асфальту, Любко гіркувато усміхнувся на те улюблене Славкове «свій»: ним молодий наділяв далеко не всіх, із ким невдовзі знайомив новоявленого друга. Цікаво, що те саме думав про кожного, хто з ним після подібної атестації ручкався, й Любко: це були здебільшого веселоокі та на диво мовчкуваті молоді чоловіки, що, як і він, у тонкощах зведення намету мало тямили. Як, зрештою, й мало, на відміну од професійних столярів, пили; ті, видно по всьому, намет цей збирали та розбирали вже всоте й одержували за це якусь платню, бо вже зараз домовлялися про те, коли прийдуть його розбирати, щоб перевозити на інше подвір’я. Тому-то наїдалися і чаркували на кілька днів уперед. А молодші — ті капітальне чаркування відкладали на завтра, а поки що прийшли просто для помочі та дипломатично в зумисну колотнечу старших не втручалися. Але в душі з неї кепкували. Любко це відчував з того, як вони перезирнулися на його пропозицію лізти замість п’яненького власника намету на крокви самим. Майстер на ту пропозицію подивився вовком, а чоловіки, щоб той не бовкнув чогось непотрібного, відступили назад і нагнулися по брезент, із яким стояли доти, доки Любко не вгледів біля стодоли величезну гору нарізаних соснових кругляків і пошкандибав до них: треба ж було чимось своє перевдягання виправдати. Та й повариха, яку його кирзаки й ладненький комбінезон зробили смілішою, страх як хотіла побачити гостя за якоюсь роботою і з подвір’я практично не щезала. Задля неї та ще смачніших майбутніх пригощень (а кишки вони зі Славком впорали до метра, не менше) він і почав цюкати на дровітні кругляки. Захопився, і близько десятої вечора, коли електрики закінчили проводку світла під бантини намету, і воно в його череві спалахнуло, теж розколов останнє поліно і пішов прямо до накритого під виносною лампою столу. Вже як повноправний робітник, а не зальотний гість. Майстри й електрики так з ним і повелися, звільнили у центрі свого гурту місце, налили стограмовий гранчак, без зайвих слів задерли уверх бороди й тієї ж миті їх, не кривлячись, опустили.

Те саме зробив і Любко, втямивши, що поводитися якось інакше, пояснювати, як рідко він вдається до чарки й чому, в цьому комбінезоні та ще й після всього в нім зробленого, не годилось. Як не годилось згодом відмовлятися і від протягнутої через стіл цигарки, з якою у роті він знову відчув себе наче на сцені, але в ролі, котрої ще ніколи не грав — звичайного сільського парубка, при якому ніхто з дядьків не церемонився, не вважав за потрібне затівати окрему розмову, бо цікавішою була своя. Про все на світі, крім самого світу, яким він для тих, хто ним аж надто опікується, є. Тут, при звично ситних наїдках і щедрій випивці, бодай у весняний цей вечір нікому не здавалося (а, може, так воно серед простолюду завжди було?), що їхня нація ледь животіє і, може статися, скоро виродиться зовсім. Чого б їй ото вироджуватися, коли вже й зі своїми прапорами хто хоче бавиться, службу божу по телевізору показують? А що начальство й далі не хоче поступатися владою, то яка їм різниця, хто над ними буде — комуністи чи ще якась партія: і ті, й інші їм більшої, ніж своя, платні не дадуть. А поженуть угору ціни, то знову ж таки на їхню картоплю і сало: потрібнішого дефіциту в голодній країні не з’явиться. Хіба бензин: з ним, коли колгоспи розваляться, доведеться важко: вже й зараз деруть за нього, як за горілку. Але й не таке село переживало. Переживе і перебудову.

Якою вона побутувала тут, Любко побачив того ж вечора. А точніше — під північ, коли Славків батько вийняв і поклав перед майстрами дві сотні так, наче то були два карбованці. А ті на них і не глянули — вели балачку далі. Про Рижкова: скинуть його чи ні.

— Нащо його скидати? Хай собі засідає. — Розмову у своїх руках, як і перед тим роботу, тримав власник намету, що пити — пив, але замість п’яніти — тверезів буквально на очах.

— Толку з тих засідань, — кинув хтось з електриків і почув:

— То тобі здається, що толку нема. А я з них вчуся.

— Як то?

— А так: дивлюся на їхні президії і парламент і запам’ятовую всі нові закони. Щоб знати, хто дурніший — я чи вони.

— І хто ж, по-вашому, дурніший?

— Поки що вони. Приміром — з податками. Ще років з десять вони будуть рости на грошах. А не на товарі.

— Ви маєте на увазі своїх корів зі свинями?

— І їх. Чого смієшся? Мені зараз що вигідніше — жити з базару чи

з магазину? Ти скажеш — з магазину, якби він був не порожнім. А я тобі скажу — ні. Поки місто торгує всім бракованим, а те, що не браковане, везе за границю, я, може, чогось і не маю. Проте голодним не сиджу і не буду сидіти доти, доки завод не стане кращим від мого хліва. А в хліві що треба? Рук і голови, а не телевізора, за яким ти ганяєшся до Луцька, а з ним — до Польщі. І що з того маєш? Машину? А де до неї бензин? У держави, яка з твоїх поїздок не багатіє, але й не зостається в програші, бо дере з тебе ще й за запчасті. Разом з торгашами, які тою державою на нинішній день і є.

— Так і ви ж торгуєте.

— Своїм. І заради свого, яке, доки держава не навчиться виробляти його дешевше, я збільшувати не буду.

— Не розумію.

— А що ж тут розуміти? Ферму для податків я відкривати не буду. Обійдуся поки що хлівом, ото й все.

— А хлів чим нагодуєте?

— Базаром. Він, поки з’явиться правдивий ринок, мене не підведе. Ти сам мені на ньому, якщо захочеш японського магнітофона, продаси всю городину до останнього буряка. А я — тільки зайву свиню. А на магнітофона почекаю, доки він буде вартувати стільки ж, скілько свиняча нога.

— Вже вартує. — Електрик скрушно почухався і реготнув. — Ми тут нині «Тойоту» проїли.

— Може, по-вашому й так. А по-моєму — тілько те, що Павло нам виставив з такого ж, як і в мене, хліва. Не мав би його, то й весілля такого б не починав. Ми з ним перебудувалися ще коли ви під стіл пішки ходили.

— То за перебудову?

— Можна й за неї. А лучче — за отаких, як твій сусіда, хлопців. Що даремно хліба їсти не звикли.

Любко, який слухав ту розмову уважніше, ніж, бува, Романові патякання про нові віяння в фольк-музиці, спаленів, як повариха кілька годин тому. Та й вона, непомітно наблизившись, на останніх дядькових словах затамувала подих і присіла край столу, наче іменинниця.

— Що, Касюню, і тобі сподобався Славків гість? Дивися не закохайся. Такі опришки до молодиць ласі. Ти ж гуцул, чи я помиляюся?

— Галичанин.

— То, щитай, те саме. А може й не те — яка різниця? Українець — видно по вусах. Співати вмієш?

— Трохи.

— Тоді, хлопці, починайте, а ми послухаємо. Всьо їдно ніч пропала.

І хлопці, яким теж кидати передвесільний стіл не дуже хотілося, охоче збилися хрипкуватими голосами в традиційний двоголосий хор із репертуаром, що його по старих українських селах знає кожен: спробували для початку найлегшу — «Розпрягайте, хлопці, коні», а потім — «Ой, у полі криниченька», «Хмелю ж мій, хмелю», «Ой, за лугом…», а коли запримітили глибокі Любкові низи, оддали йому право починати ту, що до вподоби самому. Він і почав, і сам же в абсолютній тиші закінчив «Взяв би я бандуру», спершу кепкуючи в душі з себе за зумисне соло, а під кінець ним, як і всі, засмутившись. Наче співав не він, а хтось у ньому, і про те, чим єство давно жило й оце зараз себе виказало.

— Да-а… Сильний голос маєш. Часом не артист? — Дядько, якого він допіру так уважно слухав, подивився на нього з підозрою і за нього ж відповів: — А яке кому діло, — важко звівся. — Ходімте, хлопці. Їм тут своє, нам — своє.

Він узяв зі стола гроші, вийняв гаманець, а з нього — дрібними більше, ніж йому заплатили, і роздав кожному з підручних те, що той заробив. Все це робилося діловито й мовчки, поклавши для Любка кінець селу уявному і ще не народивши бодай приблизних знань про нього справжнє. Зате він спізнав у ту ніч невідомого себе — львів’янина від народження, якому, коли Славко прийшов по нього, аби повести спати, раптом здалося, що в місті він ніколи не жив, і що ота он багряна зірка, яка світить, напевне, й над Львовом, до людей тут ближча. А вони — до неї. Не як речниці неба, а як щоденному співбесідникові, мовчазна розмова з яким колись зродила чиюсь тугу, котрою й досі повниться увесь цей розбуджений не лише весною, а й душею простір. Душею його народу…