«Варіятка», оповідання

* * *

…Тут справді ліпше: ніхто не дихає тобі в карк, боячись, що не встигне до звільненого раптом місця. Та й зупинок менше… Зате більше муки. Мінливої, як і погода в горах. А спитай, від чого — не второпаєш; все ж було, як завжди. За винятком хіба втечі Катерини. Пішла, як в домовину. А він — у свою. Щогодини болючішу. Коли б усі батяри отак корчилися, якесь пояснення цьому можна було б знайти. Але ж він по собі знав, що ні — не корчаться. Виходить, тут інше. І ячить воно не в тому, що оце переглянув, а в ньому самому. Обидві ж мали його за кращого: і та, і та…

Поставивши Любу з Катериною поруч, Любко вперше за дорогу розпрямився і закам’янів. Точно — живі ж люди. Однієї долі. Не його — це ясно: він козакував. А їм розплачуватися. Особливо — Катерині: село їй такого не забуде, донесе чоловікові. І той теж, якщо має душу, почне мучитися…

Он воно що! Він товкся по душах. Як ото товчеться на сцені, де фіґлює найсвятішим — їхньою піснею.

Любко зіщулився, зачувши збоку шамотіння Дзвінчиної куртки й невдоволене Романове:

— Ти куди?

— Нікуди. Плече затерпло… Боже, яка краса! Сніг у Карпатах. Любку, ти спиш?

— Ні.

— Згадуєш ту варіятку?

— Яку варіятку?

— З-під Ковеля. Нам все донесли.

— Було б що згадувати.

— То чого ж такий смутний?

— В Каську закохався… — Роман обірвав широкий позіх глумливою посмішкою.— Хіба не бачила, як він її цілував? Цирк.

— Чому цирк? — Любко відкинув з брів чуба і сів рівніше. — Попрощалися, як люди.

— То ти так вважаєш. Моя мати казала, що її з села нагнали.

— Хто?

— Рідня. Їсти будеш? — Роман висунув з-під ніг сумку, з якої не одразу, але вирвав темний целофановий мішок, перев’язаний цупкою ниткою.

— То на всіх нас.

— Браво! А що там?

— Ковбаси. Чекай, та тут і кишка. А це? Фантастика — слоїк заварного.

— То мені! — Дзвінка поставила слоїк на коліна, а потім підняла його на світло. — Сім… вісім… одинадцять. Тоді й вам вистачить. Яке чудо!.. Любцю, це теж Катерина пекла?

— Звідки я знаю? — Він не хотів дивитися і дивився, як рівні дівочі зуби без участі широко розведених губ відтинають весільне частування, яке він клав позавчора до рота цілим. Щоб виглядати простішим. І тільки тепер ним насправді став, рвонувши до туалету, аби разом зі спогадами про солодке виблювати собою. Який і про кишку вже думати не хотів. Зате хотів вмерти. В оцьому смороді, куди враз пробилися Катеринині парфуми. Стійкі, як і світ, куди він їхав, мов у чужину. Для духу, що тільки починав у ньому народжуватись. Подарувавши прозріння, що собою на рідній землі він ще не був. Але неминуче стане… Вона ж он яка велика і різна. І співає давно. І буде співати. Усім ним. Як те небо над Стиром, що зростило Катерину. І не її одну — зглянулось також і над ним. Інакше б у грудях так не пекло. Від сліз. За увесь свій народ, що не знає, яким він є. І він ще не відає, бо зрозумів лише, яким бути не можна. Досить поки й цього. Для роботи. Скорше б той Львів. Там стане легше…

Всі ми — там. Де до нас давно вже побували. І досі живуть… Хто саме  — він щойно спізнав. І цим трохи заспокоївся й побрів назад у купе, де без нього, здається, цілувалися. Кому що…