«Варіятка», оповідання

Григорій Штонь

* * *

 

— Як вам у нас спалося? — Повариха наблизилась до сходів не дуже впевнено, і Любко розумів чому: він, покусуючи вуса, погляду з неї не зводив ні на секунду. Вдавалося це йому важко, бо очі ледве не полізли на чоло з відкриття, що в такої могутньої кобіти є ще й талія. Нижче він дивитися остерігався: мав страх, що не втримається і втече назад до сіней.

—Файно. Чим сьогодні доб’єте? Мені ваша кишка снилася.

— Лучче б я.

Жінка бовкнула те, що не встиг зупинити мозок, а коли сказане до нього дійшло, сіпнулася грудьми, ніби випила окропу. Взялася плямами, а довкола носа чомусь побіліла.

— І ви теж. Ви коротеньких сорочок не носите?

— Ні.

— А мені снилися в короткій. Як в отих, — він кивнув у бік хлопчаків з електрогітарами, — светри. Що за одні?

— З Ковеля. Грають там на танцях. — Повариха сказала це до суконних капців, перечікуючи, поки з туману в голові зникне червона сорочка, що вона її носила в училищі.

—На цвинтарі їм би грати, а не на танцях. Мрець сам би в могилу скочив. Не знаєте, скільки їм платять?

— Ні.

— Я батогами платив би… — Любко сів до неприбраного з ночі столу і не озивався до поварихи, доки вона не поставила перед ним миску з холодцем, чисту склянку, а по хвильці — пательню з висмаженою на шкварках зі свіжини картоплею.

— Не для мене часом підсмажили?

— Для вас.

— Ну тоді діло в нас піде… Чого відвертаєтеся?

— А чого ви смієтеся?

— Над ким? — він вдав здивування, але глянувши на зблідлу й погарнілу жінку, змінив, коли відмовлявся від горілки, голос на той, що її розрадив. Під кінець вона навіть присіла неподалік, питаючись очима, чи не принести чого-небудь іще, але він заперечно хитнув кучмою — мовляв, більше з’їсти не годен — і сказав, аби сказати, лиш одне: — Кави б зараз, і всьо: був би готовий.

— Якої?

— Що — якої?

— Ви ж каву просили.

— То я так. А що, може, є?

— А чого б їй не бути? Цілий ящик оно стоїть. Індійська.

— Ти диви — індійська… Пробачте! — він вхопив молодицю за лікоть, аби та знову не блідла, і вимовив чітко й абсолютно переконливо: — Я паскудніший, ніж видаюся. Але виправлюся. Зробіть цілу гальбу. Ну, найбільшу, яка є, кружку.

Після кави, яку вони пили вдвох, спричиняючи глумливі позирки Катерининих підсобниць, йому закортіло виправитись негайно, і він, погладивши замість подяки Катеринину щоку, пішов складати порубані вчора дрова. Прововтузився там до затишку на подвір’ї, що передував повільному, пара за парою, збиранню гостей; наближалася дванадцята година, і все для початку весілля було готовим. Крім, хіба, нього: Дзвінка з Романом досі не з’являлися, і з ким він буде сідати за стіл і де, знав хіба що вифранчений Славко, що довго стовбичив біля помосту музикантів, потім зник і з вікна комори, де сортував з батьком напої, виглянув, щоб гукнути:

  — Кінчай! На тебе дівчата чекають.

Де і які, знову було неясно, але спершу треба було поголитись. В торбі, з якою Любко приїхав, лежав мішечок з голяркою, проте без миски з гарячою водою до його щетини не підступишся. Виручив молодий, який забрав з рук гостя станок і дав електробритву:

— Давай швидше, бо мене вже замучили.

— Хто?

— Я ж казав, — дружки. Букета тобі приготовили. Трояка маєш?

— Є. А нащо?

— Викупляти. Натягуй скорше штани, бо вже йдуть, — він загородив вхід до кімнати двійці молоденьких дівчат, витіснив їх до зали й там чекав, доки Любко при краватці, як і він, стане поруч і дасть пришпилити до грудей шовкову квітку з довжелезним бантом.

Любко спокійно, наче робив це не вперше, протягнув вищій з дружок гроші, а нижчу чмокнув у вилицю, після чого взяв у жмені голову її подруги і теж поцілував, аж виляск пішов.

— Молоток.

Славко щез, дівчата повтікали, а новоспечений дружба вибрів на світ божий вже тим, про кого поголос у селі вщухне, напевне, не скоро…

 

* * *

 

Укотре буцнувши вагонне скло, Любко втягнув голову глибше у плечі та приречено згадував бахурські свої витівки далі. Найлегша була з оркестром, якому, не втерпівши, він перестроїв гітари на чверть октави нижче, послабив барабан і наочно продемонстрував, як у першій-ліпшій польці розкручувати темп так, щоб народ про заставлені пляшками й наїдками столи забув. Коли ж до нього приєдналася Дзвінка, довкола помосту зібралися старі й малі, а молодь подуріла. Найбільше — від пісень, його власних, тут ніколи не чутих, але сприйнятих із веселим дядьківським спльовуванням і ще веселішим виском тих, хто під них танцював…

До мікроавтобуса з музикантами (оркестр на весілля наймався один і теж їхав до молодої) він ледве пропхався. Вже як персона серед приїжджих львів’ян номер один, оскільки Дзвінку шеф забрав і не з’являвся з нею до наступного полудня. Проте Любко мав що робити й без Дзвінки, тож на виїзді без діла не був...

Віддавши врешті-решт бас-гітару знудьгованому її власникові, він сплигнув у геть збаламучений натовп і став шукати когось із «своїх», аби з ним на пару посмакувати місцевими ковбасами, але справа до цього не дійшла: дорогу перегородила добряче захмелена декольтована дівка, що войовниче спитала:

— Ти куди?

— А куди треба? — Він зміряв її з голови до ніг і ворухнув вусами: запахло містом.

— Нікуди, а що?

— Нічого.

Від мисливського азарту і псячого хвилювання йому, як завжди, перехопило подих: стріляти і тягти з вулиці здобич треба було негайно. А тут і тягти не обов’язково — дівка сама підступила ближче і облизала губи:

— Потанцюєм?

— Потанцюєм. — Він притяг її до себе і повів у хилитливе коло, звідки почав одразу роздивлятися, куди вести потім. З цим проблем не було: за обійстям починався сосняк. До того ж йшло вже до вечора, через пару танців подвір’я залило світлом, а темрява довкола стала іще звабливішою і для нього, і для наелектризованої штовханиною та випитим Люби (себе він, щоб не викликати зайвого здивування збігом їхнім імен, назвав Славком і опустив долоні ще нижче).

А далі все пішло, як і належить: він вивів Любу з кола, взяв на її прохання в когось цигарку і попрямував туди, звідки з’явився не через сподіваних півгодини, а через дві з гаком, сказав дівчині, що загляне до хлопців з оркестру, а сам непомітно ступив знову в темряву. Люба, чекаючи на нього, випила ще, і то добре, бо ходила потім між автобусами й машинами розхитаним чортом. А він, як злодій, ховався між вуликами і якби перед тим не співав, хтозна, чи мав би всіх, що його там бачили, за спільників. Зрештою, не надовго: якщо до них дійшло продовження тієї історії, то дивляться вони на нього тепер інакше. І правильно роблять — поводився як свинота.

Втім, якщо копати глибше, все було не зовсім так: він боявся, аби хто-небудь не розповів про той його вибрик поварисі. Тоді чого перся до лісу? Того й перся, що думав постійно про одне: як після повернення від молодої почне підступатись до Катерини й той підступ завершить. Бодай борюканням. А вийшло…

Те й вийшло, що по приїзді він прошмигнув з автобуса не абикуди, а на кухню, збрехав зраділій молодиці про нібито простуджене в дорозі горло, і поки вона готовила окріп для кави, впорав тарілку салтісона і відповів згодою на її пропозицію підігріти ковбаси. І аж тоді почав помічати непоправне: не дуже досвідчена в психологічних тонкощах жінка його приховуваний од неї гріх відчула, але витлумачила по-своєму — вбачала за ним добре знайоме їй зніяковіння статі перед статтю, коли хлоп говорить одне, а ховає за словами інше. Грішне чи безгрішне — не так вже й важливо, коли це робиться так просто, за кухонним столом, без грубих натяків та лестощів, якщо не вважати за такі щирі Любкові зітхання після з’їденого:

— Смакота!.. Ти сама їх робила?

— А то хто ж? Мене для ковбас сюди й покликали.

— А решту страв?

— Дещо я, дещо тітка з сусідками… Дивлячись, що: всьо солодке тоже пекла я.

— Яке солодке?

— Ну, торти всілякі, печиво.

— Торти? Ану покажи… Давай отой кусок сюди… Здуріти можна. Невже в селі таке готують? Треба ж спеціальних продуктів! — здивувався Любко.

— Які там продукти? Тісто, цукор, масло. Хіба шоколад з собою привезла — тут його не дістанеш.

— А шоколад для чого?

— Для заварного.

— То ще й заварний є?

— Повних три миски. Принести?

— Давай…

Повечеряв він справді по-царськи. Не пішов надвір навіть тоді, коли там заверещали тутешні його колеги: Катерину це і здивувало, і розчулило: вона б послухала його з радістю ще раз, але можна й так, без співу…

— А ви там, в Львові, що робите — тоже співаєте?

— Ніби… — Любко зауважив, що йому все ще викають і насварився на жінку: — Кажи мені «ти»! А то я, виходить, грубий, а ти — вихована.

— Ви не грубий… Ще чогось дати?

— Сам не знаю. Коли зайшов сюди, то й тебе з’їв би, а тепер не можу. Перебрав.

— Кави випийте.

— Ти знов за своє! А кави давай. Заснути не засну, зате буде що згадати. Погано хіба, що знов не приснишся.

— Чого?

— Кажу ж — переїв. Після того чорти тільки сняться. Або чортихи.

— В тебе… — повариха зупинилася, щоб звикнути до «ти». — Маєш їх там, певне, багато?

— Водяться. — Любко смачно, як допіру їв, потягнувся і прикусив язика тільки тоді, коли з нього злетіло: — А ти б від мене відмовилася?

— Я замужем.

— Давно?

— П’ятий рік.

— Виглядаєш на молодшу. Видно, тодішня зі мною. Скільки тобі зараз?

— Двадцять сім.

— Мені на рік менше. Але всьо їдно з тобою поборовся б. Но-но, я пожартував.

Йому й самому стало марудно. Мабуть, од надміру солодкого, а може й від розхитаного останніми словами місточка між ним і молодицею, яку, втім, зачепила тільки різниця їхнього віку і те «всьо їдно». Ніби сам він — хлопчик. На вульгарність Любкової інтонації в ній не запротестувало ніщо; вона й слова такого не знала. Як і не знала, боролася б вона з таким гарним і свійським парубком чи ні. До вчорашнього дня — так, а після гори нарубаних дров щось і в ній надкололося, а стулити його вона вже не годна. Согрішити, правда, теж — це треба вміти. Вона ж вміла тільки його нагодувати.

З тим Любко і пішов до своєї, як ще вдень сказав йому Славко, кімнати, анітрохи не переймаючись, що десь поруч крутиться збита ним з пантелику дівка, яку, коли стояв на сходах, бачив у колі хлопчаків біля оркестру: був то вже фрукт з’їдений. І червивий — з таким добром він не церемонився.

Любко й сам не чекав, що її від’їзд так його вдарить. Почув він про нього від Славкової матері, коли деркотів бритвою, а та, шукаючи в шафі свіжу сорочку для сина, через плече кинула:

— Там за твоєю приїхали. «Волгою».

— Якою моєю? А-а… Вона ще й досі тут?

— А де ж її бути? Цілу ніч протовклася.

— З ким?

— Зі шмаркачами. Тебе ж не було, а горілка требує свого.

— В кожної?

— Тепер, видно, так. Підеш проводжати?

— Вийду… Скажіть, а чого ви мені її приписуєте?

— Ти ж з нею почав.

— По-різному можна починати.

— Твоя справа, що ти там робив… Поможеш нині хлопцям?

— Аякже. Для Славка, якби знаття, я б наш оркестр привіз. Шикарний хлопець.

— Всі ви їднакові. Думала, що не ожениться. А ти — не оженений?

— Бог милував.

— Воно й видно…

Що саме село в ньому розгледіло й витлумачило (серед молодшої принаймні верстви) без надміру осуду, Любко відчував увесь наступний весільний день. Але, замість піднесення від захоплених дівочих посмішок, дедалі частіше хмурився. Коли ж зауважував, що знову героїчно жує вуса, зле спльовував. Брався зрідка до гри — теж без настрою. Хіба під вечір, коли помітив, що над городами починає гуснути синява, в яку чомусь закортіло  піти. Тоді й вернувся на поміст, перевірив стрій соло-гітари і трохи себе розрадив вінком стрілецьких пісень, під які ніхто не танцював, хоч ритм він тримав ніби бадьорий. Опісля дав знак ударникові перейти на щітки, шепнув решті оркестру назву пісні й рокітливо почав «Ой, чий то кінь стоїть?», «Гей, браття-опришки!», Шевченкову «Тополю», дивуючись з акустики сутінків, що поглинали все, крім його голосу, і від нього тепліли.

А що вже казати про Катерину, чия робота на весіллі цього вечора закінчувалася, а життя — тільки починалося. Стояла вона впродовж Любкового співу в гурті старших жінок і молодиць, вбраних без жодного смаку (а хто ті гарні смаки має? Хіба дерева і небо), і то темнішала, то ясніла. А коли він запросив її до танку — зраділа, мов школярка. Вона ж бачила, як цілий день пасли очима її кавалера дівки, і тепер не лише їм, а й собі доводила, що її заміжжя — то пусте: в неї ще так багато гарного попереду…

Любко, якого та радість по-своєму збунтувала, гадаючи, що з поварихою прощається, розперезався зовсім: притискав жінку коли треба й не треба, лоскотав при кружлянні розгарячілий її лоб своїми патлами, сміявся на всі боки й головне — танцював також з іншими. Що збунтувало молодицю теж: вона за один-єдиний вечір спізнала і ще не усвідомлену любов, і ревнощі, і навіть ненависть до парубка, який зникав у рикливому наметі, бува, на цілу вічність, а коли з’являвся — йшов не до неї, а до когось з молодших. А потім до неї знов.

Насамкінець ні з того ні з сього прибрав з лоба патли, окинув прощально подвір’я і хрипко пробасив:

— Всьо, амба: йду спати.

— Рано ше. Нині сидіти будуть довго.

— З мене досить. Ти ж додому не покличеш.

— В мене батьки вдома.

— То прощавай.

Вогниста якась зірка, на яку він звів почужілі враз очі, здавалось, підтримала цю одвічну чоловічу хижість в стосунках із жінками, яка ранить і лікує воднораз. Так було на цій козацькій землі віддавна — так чинилось і зараз. Незалежно від них обох, що стояли на видноті та нікого не бачили, борючись кожне за себе. Любкові було легше: він нічого не втрачав, крім хіба летючого, як поглинутий зарічковою далиною вечір, злиття з душею власних пісень. Але й це не розтопило його серця, невдовзі розбитого приреченістю, з якою Катерина, простоявши хтозна-скільки на подвір’ї, рушила  до хати на очах недавніх своїх помічниць. І там, не відаючи, в який іще спосіб можна зачепитися за увагу таких, як він, прийняла самострату: лягла поруч з парубком і покірно, вся захолонувши, чекала, коли він прокинеться і зробить з нею те, без чого обходитися не звик.

Любко саме так її й зрозумів. Не одразу, а після того, як на його поцілунок сухі жіночі губи навіть не ворухнулись. Руку з її живота він тоді прийняв, поправив зсунуте доверху плаття і теж занімів, дослухаючись, як дзвенить у вухах не кров, а могильна тиша з похованим у ній минулим усіх, хто до його і Катерининого народження був причетним. Зневажити їх було, звісно, не важко, але заради чого? І кому опісля адресувати свій спів? Тим, що скачуть, мов навіжені, на просценіумі й між рядами, розмахуючи прапорами землі, остання, можливо, грудка якої лежить із ним поруч і жде? І якби ж то любові — наруги. Невже нічого іншого такі, як він, їй вділити не здатні? Видно, так: лише користуємося її скарбами, і то — для гріха. Тоді ким він є в національних своїх строях на сцені? Лірником? Ті водились колись між сліпими. І ми всі сліпі. Тільки — серединою. Через те й ця жінка страждає.

Наскільки страждає — Любко побачив наступного ранку. Вгледівши, як повільно він до неї йде, повариха, що стояла за рогом сусідської хати з наготовленою в дорогу сіткою, переступила з ноги на ногу з виглядом смертельно пораненої істоти, котра звикла себе сама лікувати. Не зараз, а потім. А зараз…

— Що, Катрусю, важко?

— Ага.

— Повір, що й мені не краще. Віриш?

— Ага.

Любко витер з посірілих її щік сльози, притулився до них вусами:

— Їдь. І — пробач.

Вона кивнула, взяла з трави сітку і пішла від нього, раз по раз озираючись, поки не зникла в якомусь провулку. Зник після того з весілля і він: пригледів за деревами руїни польського палацу і просидів в них аж до полудня, потім відв’язав на Стирі чийогось човна, дістався на ньому до гайка, де нарвав ніколи не бачених дрібусіньких квіток, подарував їх надвечір молодій і з тим пішов спати.

За північ його розбудив Роман, сказав, що є місця в машині до Івано-Франківська.

— А туди чого пертися?

— Я розумію, що не по дорозі, зате в автобусах не будемо стояти. Поїдемо поїздом.

—Поїздом то поїздом…

Страницы