«Запах фіалки», пригодницька повість

– Чого це я кривенький? Чого це нещасний? – обурився я й пішов далі рівною гордовитою ходою, зрідка оглядаючись на тіток, які хитаючи головами, дивилися мені вслід.

Біля Кузнів на ярмарковому майдані торгували кіньми, худобою і сіном. Поруч були ряди з залізним товаром, дьогтем і деревом. Сьогодні не було завізно, але люду товклося чимало, – здебільшого покупці літньої городини, яка в цю пору родить рясно.

Роззявляючи рота на всі боки, я ледве не проґавив діда, що саме завернув на Кузні, щоб підкувати Циганку, яка десь дорогою загубила підкову. Спочату я побачив лоша, схоже на нашу Фіалку, а вже потім збагнув, що це і є наша Фіалка.  Я так зрадів, шо забув, що треба шкандибати, а коли згадав, то було пізно – дід уже помітив мене.

– Ти чого це тут? – чомусь здивувався він.

–  Ви сказали – візьмете з собою!

– Ти ж проспав!

– Бачите, – догнав. І півня вам приніс – ви забули.

– От шибеник, – похитав головою дід. – Куди тепер тебе дівати? Давай сюди півня, хай сидить на возі.

Дід примостив півня ззаду на короткому поводку. Кукурікало тої ж миті вискочив на бокову перекладину (йому не звикати) і переможно прокукарікав, не звертаючи жодної уваги на людей, коней і корів.

– Еге, – сказав дід. – Цей бузувір точно не дасть нам проспати. Горлатиме над вухом гірше за боцмана.

– І за сторожа буде, – додав я. – Він же б’ється.

– Та шо там і казати, голубе, – сказав дід. – Тепер ми як у Бога за пазухою – з півнем. І, головне, з тобою…

Почувши «голубе» я прикусив язика. Кортіло, але не сказав про монету (може, все–таки золота, якщо не заіржавіє в животі). Бо дід таки розсердився, хоч і не сказав мені жодного лихого слова.

Тут же на майдані дід не особливо торгуючись збув пшеницю. Потім ми швиденько заїхали до дядини, розвантажили цвітнянський посуд, погодували Циганку (а заодно й Фіалку), на швидку руку пообідали самі й одразу рушили на південь.

З Кузнів звернули на Велику Перспективну (як сказав мене дід, бо на цій вулиці я був уперше), спустилися вниз мимо поліцейського будинку з каланчею, проминули Успенський собор, а далі ледь не до самого Інгула потягнувся ще один базар з обжерними рядами, від яких так пахтіло різними стравами, що мені знову закортіло їсти, хоч ми щойно пообідали.

Переїхавши кам’яний міст через Інгул, ми повернули ліворуч, а там, за Пермськими лагерями, вже починався степ. Коли виїхали за Єлисавет, я згадав:

– Діду, я бачив на Кузнях Гайдука.

– Оце. Чого це він там вештався?

– Сказав, шо купити шось треба. А сам верхи, без воза. Брехав, мабуть?

– Нашо йому брехати?

– Отож я й кажу, нашо йому брехати?.. Шось тут не те.

– У Каховці буде ясно, шо те, а шо не те. Тоді, може, й Гайдука ше спитаємо.

Тут я згадав про Драбину і спитав:

– Діду, а чого в Єлисаветі по–нашому не говорять?

– Чого ж не говорять? Говорять. Не всі, правда.

– А пани?!

– Пани… На те вони й пани, шоб панувати… Більшість з них – нетутешні, приїхали з Московщини. Шо їм до нас?

– А я чув якось, як один говорив по–нашому.

– І серед них є люди. Гірше те, шо ми самі забуваємо, як говорити по-нашому.

– А ви ж не забули?