«Запах фіалки», пригодницька повість

– Не забув. Той звечора завіявся до сусідських курей, його там причинили в курнику. І тільки оце зараз появився, бахуряка. 

Я був ладен цієї ж миті кинутися в погоню за дідом, але треба було ще зловити битливого Кукурікала. Загнавши його в куток повітки я накрив його лантухом. Потім зв’язав крила, прив’язав до ноги триметрову мотузку (шоб пасти при нагоді) і вкинув у другу торбу. Капосний Кукурікало ще й там довгенько ворушкався, поки нарешті заспокоївся – може заснув після нічних походеньок по сусідських курях.

Щоб наздогнати діда я рушив не через Любомирку, а степом повз Чубаті Майдани на Чигиринський шлях. Там, біля давньої спаленої корчми починався Зубринець – глибокий і вузький байрак, порослий лісом і чагарником. Знаючи стежки, цим байраком можна було, скоротивши шлях, вийти до слободи Антонівки і далі через єврейську колонію і Княжу, до Михайлового та Єградківки. Враховуючи те, що дід збирався завернути ще в Цвітну по посуд (а це додаткові 3–4 версти) за Єградківкою я мав його наздогнати.

Я добре знав ці потаємні стежки. Проте невдовзі, втативши обачність, посковзнувся і дав сторчака. Обійшлося синцем і дрібними подряпинами. Підводячись, я намацав під долонею якийсь твердий кругляк. Це була непоказна й брудна монета із зображенням якогось царя. Але коли я, добре поплювавши, протер її глиною, монета несподівано заблищала. Наче золото. А може це справді золото?.. А може тут його повно?.. Я гарячково обмацав землю навкруги, раз, вдруге, – нічого, лише старі кінські кізяки. Колись тут біля корчми був постоялий двір і, мабуть, якийсь подорожній ненароком посіяв тут гроші. А може це було ще за  давніх часів, коли тут водилися зубри (недаремно байрак називається Зубринцем) і дорогу монету загубив якийсь вельможний пан?..

Ех, обнишпорити б цю місцину! Але я мусив поспішати і відклав ретельні пошуки на майбутнє.

Перші версти рухався мало не бігцем. Проте було спечно, і невдовзі я захекався. Через Княжу я вже насилу плентався. Перед Михайловим сів перепочити біля залізничного насипу, з’їсти коржиків і погодувати Кукурікала, який час від часу товктися в торбі як чорт.

Коли ж колії зненацька задвигтіли, півень почав рватися з мотузки. Я й сам аж закляк, ще здалеку побачивший поїзд, хоч і бачив його вже одного разу. Колія тут трохи повертала, і мені здавалося, що поїзд не зверне і наїде до мене. Але все обійшлося. Воно, здоровецьке й смердюче, проїхало мимо, не зачепивши ні мене, ні пришелепкуватого Кукурікала, з якого аж пір’я летіло, так він шарпався. Натомість з паровоза визирнув замурзаний паровозний їздовий і помахав рукою. Я навіть не повірив спочатку, що це мені, а потім і собі почав махати, аж поки поїзд не зник десь під Цибулевим. Добре їздити на такій машині, подумав я. Може й мені вивчитися на такого їздового?

Відпочивши в холодку і напоївши з долоні Кукурікала (звісно, клятий півень при цьому встиг мене боляче дзьобонути), я рушив далі. Степ рівнішав і розпросторювався. Геть зникли ліси. Зате побільшало вітряків. У нашому селі їх було два, у Вищих Верещаках вже три, а в Еградківці я нарахував аж 32! Більшість з них стояла на пагорбах західної і південної околиць села. Проте вітру сьогодні не було, і вітряки простоювали.

За Єградківкою я звернув до крайнього вітряка, що стояв на пагорбі. Познімав з себе торби і з підзорною трубою видерся по крилу на дах. Переді мною на кілька верст стелився шлях у бік Єлисавета. Ніде ні воза, ні жодної живої душі. Отже дід далеко попереду. Або заночував десь біля води. Знайти його тепер не вдасться. Починало сутеніти. Треба ставати на нічліг.

Я нагодував Кукурікала крихтами коржа, напоїв з долоні, прив’язав його до вітряка (хай розімне ноги і подзьобає трави) і, підклавши під голову другу торбу,  швидко заснув під вітряком.

Невдовзі я прокинувся від того, що десь поруч форкнув кінь.

Я визирнув зі свого лігва. Крізь нічні хмари проглядав місяць. А за кілька десятків аршинів від мене стояв кінь з вершником, який вглядався у шлях на Єлисавет.  Я мерщій пригорнув до себе торбу. А потім згадав про монету (яка, може, золота) і геть похолов: невже незнайомець хоче мене пограбувати?.. Е, ні, дзуськи!.. Не довго думаючи, я запхнув монету до рота. Хай спробує знайти!

У в цей час Кукурікало заворушився, закректав, наче збирався заспівати серед ночі.

– Кукурікнеш – будеш у борщі! – прошипів я, намацуючи мотузку, щоб підтягнути півня до себе і заткнути йому пельку.

Але не встиг. Клятий Кукурікало таки подав свій оглашенний голос. Вершник повернув коня до вітряка. Треба відстрілюватися, вирішив я, і  тремтячими руками зарядив рогатку крем’яхом.