«Запах фіалки», пригодницька повість

Відчувши мою присутність, кінь зупинився, загарцював на місці. Я вистрелив. Кінь звився дибки й заіржав, відтак галопом понісся в Єградківку.

Саме в цю мить я, мимоволі, й ковтнув монетку. Спочатку злякався. А потім згадав, що не раз ковтав кавунове насіння, вишневі і, навіть, абрикосові кісточки і все минало (у чому я пересвідчувався наступного дня…).

Запала тиша. Я підтянув Кукурікала до себе, запхнув у торбу і зав’язав – хай тепер спробує співи влаштувати. Поборсавшись, півень угомонився, і я радо склепив повіки.

Розділ п’ятий

Великі зміни в Єлисаветі. – Драбина стала Драбіною. – Гарно бути ковалем. –  Зустріч з Гайдуком. –  Чого пани не говорять по-нашому?

Мене розбудила ранкова прохолода. Ген-ген попереду сходило сонце. Кортіло поспати, але я мусив іти. Щоб нагрітися, швидкою ходою попрямував на село Мамайку, орієнтуючись по карті й півнях, яким Кукурікало щоразу відповідав з торби гучним кукуріканням. Я спробував було вести його на поводку, але трьох метрів на поводі Кукурікалу було мало. Він весь час рвався у різні боки. Мусив знову засадатити його в торбу.

Я квапився, бо мусив неодмінно знайти діда в Єливаветі. Адже з Єлисавета на Крим можна піти різними чумацькими шляхами, і який з них обере дід, мені не було достеменно відомо. А шукати його в степах за Єлисаветом – марна справа. Діда можна було перестріти на Кузнях або на Ковалівці, де він залишатиме цвітнянський посуд бабі Галі . Якщо там його вже не буде – значить продає пшеницю на базарі.

Востаннє я був у Єлисаветі з батьком два роки тому. За цей час тут збудували височезний міст. По ньому повзав паровоз. Я вперше проходив під цим мостом. По спині мимоволі бігали мурашки: а раптом міст обвалиться і паровоз упаде на голову?!..

За мостом, ліворуч, будували щось велике, довге, завбільше в десять скирд соломи, і я довгенько стояв там з роззявленим ротом. Батько ще позаторік казав, що це якийсь англієць Ельворт починає будувати тут нову фабрику.

Проминувши міст, я звернув праворуч на Ковалівку до баби Галі. Вона жила одна і завжди була рада, коли до неї заглядали земялки.

– Здрастуйте вам у хату, бабо Галю!

– Здоров-був, Сашко.

– До вас дід сьогодні ще не заїзжав?

– Дід Ку?.. Не було, – сказала баба Галя. – А ти як сюди добрався?

– Пішки.

– Сам чи шо?

– Та скіки там йти.

– Як тебе батьки відпустили?

­– Я ж не дитина.

– Аякже… Уже цілих півпарубка. А ще недавно без штанів ходив.

– Таке скажете… Коли це було… Ви не знаєте, де живе дядько Драбина з нашого села.

– Нашо він тобі?

– Та так… – зам’явся я. – Хочу провідати.

– Он там далі, у Солодкій Балці. Хата під новою стріхою, – показала пальцем баба Галя. – Тіки він називає себе Дрáбіна, а не Драбина.

– З якого це дива?

– Каже, шо у нього в пашпорті так написано. А жінка його тепер не Горпина, а Агрипина. Дивився, не назви її «драбиною», бо дуже сердиться… – всміхнулася баба Галя. – Зі мною вже й не здоровкається.

– А Варя?

– Дочка?.. Варя, наче, як була Варею, так і лишилася. Брава дівка! Так ти до неї. Чи шо? Сватати будеш? – допитувалася баба Галя.

– Чого це зразу сватати?.. Я ще вернуся! – сказав я і мерщій чкурнув, бо бабі Галі приспічило побалакати.