«Запах фіалки», пригодницька повість

       Правду сказати, мені таки хотілося побачити Варю. І, може, поговорити з нею про... Про все…Може і про Наталку. Мені давно кортіло  поговорити про неї бодай з кимось, щоб з мене не насміхалися – як Василь! Та й хлопцям на кутку скажи – затюкають…

Драбинина хата з невеликим городом з усіх боків була обгорожена високим очеретяним тином. На мій погук «дядьку! тітко!» одразу озвався собака, який аж пінився, стрибаючи по той бік хвіртки.

       Наляканий півень заворушився в торбі. Я розсупонив її, щоб він подихав свіжим повітрям. У цей час відчинилися хвіртка, і вийшла жінка, одягнена по городському. У ній я впізнав тітку Горпину. Як і раніше, вона була худа, цибата і таки скидалася на «драбину», а не «драбіну». Я не стримався і хихотнув.

– Чіво тобі, мальчик? – невдоволено сказала Горпина, не впізнавши мене. – Шо, курочку продайош?

Вона потягнулася рукою до Кукурікала, і той миттю дзьобонув її в пальця. Тітка вискнула, позадкувала, замахала руками:

­­– Іди отсюда, іди, а то Сірка спущу!.. Ходить тут усяка босота.

Вона щезла за парканом, а собацюра знову зайшовся хрипким гавкотом.

 – Тю на тебе, – сказав я собаці. – Велике цабе твоя хазяйка. Ось як я спущу свого Кукурікала, то й тобі буде непереливки, і твоїй Агрипині.

Собака замовк. Мабуть таки злякався Кукурікала. Або мене. Я подався на Кузні. Буваючи в Єлисаветі, я часто там зупинявся, щоб подивитися, як ковалі роздмухують вогонь у горнах, як великими обценьками вихоплюють розпечений кавалок металу з вогню, як мостять його на ковадло й у дві руки починають м’яти молотами. Може й собі стати ковалем, думав я тоді, милуючись вправними рухами м’язистих дядьків. Але – куди мене до них, це ж скільки каші треба з’їсти, щоб цілий день гупати кувалдою чи бодай молотком?

Зупинившись біля першої кузні, я раптом помітив вершника, який здався мені знайомим. Де я його бачив?.. Коли він під’їхав ближче, я впізнав у ньому дядька Гайдука – за синюшим рубцем від ока до лівого вуха. Він рухався повільно, нишпорячи очима по широкій площі перед Кузнями, – когось виглядав.

–   Здрастуйте, дядьку, – сказав я, підійшовши до нього.

Гайдук аж смикнувся він несподіванки і здивовано спитав:

– Ти?..Чого тут тиняєшся?

– Діда жду. А ви?

– Я?.. Я на базар.

– А чого ж не возом?

– Та…  мене трохи треба.

– Чого?

– Того, шо треба… Яке навриписте… Де ж дід? – закрутив він головою.

– Cкоро буде,  – відказав я.

Я хотів було розпитати в Гайдука про батька, але він, відмахнувшись од мене рукою, розвернув коня й подався у бік вулиці Двірцевої. За мить озирнувся на мене і, пришпоривши коня, поскакав геть.

Якийсь тороплений, наче тікає, подумав я, і знову прикипів поглядом до кузень, де палахкотіли блакитні вогні і не вгавав лункий перестук ковальських молотів. Під цей передзвін я придумував, що ж його сказати дідові, щоб він мене часом не прогнав.

Перше, він сам обіцяв узяти мене з собою. А те, що мене не розбудили – не моя вина! Друге, я приніс Кукурікала, а він важкий! Третє, я знайшов золоту копійку, може золоту. Правда, я її ковтнув і ще не… Скажу дідові потім, коли знову знайду її…. Мабуть надвечір, або завтра вранці (саме так було з вишневими кісточками). А якщо дід все–таки пожене додому, то, мабуть, треба сказати, шо я пробив ногу і не зможу сам пішки вернутися. Треба повчитися пошкандибати.

І я почав так старанно шкандибати на місці, що тітки, які йшли повз мене з кошиками городини, витріщилися на мене.

– Ой бідне, кривеньке, ледве дибає, – забідкалася одна.

– Чиє ж воно, з торбами, таке нещасне?.. – не на жарт зажурилася друга.