«Запах фіалки», пригодницька повість

– Може. А поки–шо злітай по сухі кізяки для вогнища, – сказав дід, опустивши мене з неба на грішну землю.

Отак завжди. Тільки щось великорозумне спаде на думку, – як треба йти збирати кізяки!

Повечерявши, ми полягали, але не спалося, бо недалеко був постоялий двір, звідки лунали співи, гамір, матюки. Я чув матюки і в Єлисаветі і, навіть, у своєму селі. Але у нас дядьки ніколи не лаялися при жінках і дітях, а так, нишком – між собою, а забачивши жінку чи дитину одразу прикушували язики. Навіть, коли були п’яненькі. А тут матюкаються на всі заставки, без оглядки. Було незвично, соромно і навіть бридко.

– Чого вони так лаються? – спитав я в діда.

– Звикли.

– А чого в нас так не матюкаються?

–  Бо в нас свої звичаї.

– А ви знаєте матюки?

 – А хто ж їх не знає? 

Я ще хотів спитати, чи матюкався коли дід, але стримався. Мабуть, матюкався серед чоловіків і в солдатах. А так – я ніколи не чув ні від нього, ні від батька жодного лихого слова.

Уранці після сніданку поїхали до пристава, щоб спитати про батька. Дід залишив мене біля воза, а сам приєднався до натовпу прохачів. Вони купчилися біля ґанку, а двоє сотських з мідними бляхами стримували їхній напір.

Розгляд справ тривав швидко. Дід уже був майже коло заповітних дверей. Аж раптом сотський оголосив:

– Уніманіє! Їхнє благародіє, гаспадін пристав срочно отбиваіт у Хєрсон на п’ять днів. Усі можуть расхадитця.

Дід почав розмахувати руками і стукати себе в груди кулаком, але сотські вмить випхали його з ґанку разом з рештою таких же невдоволених. Дід вернувся до возу лихий і насуплений. Довгенько мовчав і врешті зронив:

– Казна-шо. Ніякої регули. Шо хочуть, те й роблять, бісові діти.

– Мо’ в людей попитаємо?

– У кого? Бачиш який тут гармидер? Одне приїхало, друге поїхало. Циганський табір.

– Може гайнемо за приставом у Херсон?

– Він не захоче там нас слухати…

– То шо, ждати?

– Ні, годі байдикувати. Гайда в Крим.

– Аж у Крим?

– Скіки там до нього – два-три дні. Візьмемо там солі. А на зворотній дорозі продамо в Каховці. Хоч якось покриємо збитки. За цей час і пристав, дасть Бог, вернеться. А спочатку докупимо вівса для Циганки.

Ми завернули на каховський базар. Тут я одразу роззявив рота на верблюда, запряженого у  татарський віз – невелику чотириколісну мажару з високими бортами. Задні колеса мажари були більшими за передні. Зверху над нею сяк–так тримався на жердинах благенький очеретяний дашок, який прикривав їздового хіба що від спеки.

Верблюд, прив’язаний до мажари, ліниво жвакав щось схоже на сіно. Наша Циганка таке б не їла, а верблюд час від часу підбирав з землі свою їжу і довго її пережовував. Поруч з мажарою вештався босий татарчук – хлопчина мого віку. Старший татарин, мабуть, його батько, торгувався з якимсь покупцем за останній, непроданий, тюк овечої вовни. Покупець напосідав на татарина, переконував зменшити ціну, відходив сердитий, знову вертався, а татарин незворушно правив своєї, відповідаючи щоразу:

– Нет. Адин пуд – двадцат монет.

Врешті-решт вони з малим татарчуком запрягли верблюда у свого чудернацького воза і подалися додому в Крим.

Невдовзі, купивши вівска, ми рушили слідом за ними.

Розділ дев’ятий