«Запах фіалки», пригодницька повість

Татарчук закивав головою і почав гарячово розпалювати вогнище з торішнього бур’яну.

– Гей, земляче, – звернувся дід до татарина. – Говорити вмієш?

– Магу. Но плоха. Язик немеєт. І нога баліт. Очень.

– Як тебе звати?

– Ахмет.

– Терпи, Ахмете. Зараз тебе лічитиму.

Я прибіг з горілкою і сирицею. Сирицю дід відклав, а горілкою спочатку прополоскав рот, сплюнув («Ех, таке добро пропадає!»), а потім почав відсмоктувати з ранки кров, щоразу спльовуючи і полощучи рота водою.

– Діду. А ви не отруєтесь? – прошепотів я.

– Не повинен. Якщо й попаде трохи, то живіт впорається.

Після цього дід полив ранку, яка вже почала червоніти, горілкою, зверху сипнув пучку тютюну і перев’язав міцно сирицею. Потім прив’язав одну ногу до другої і сказав татаринові:

– Лежи спокійно, не ворушися і терпи. Зараз ще чай питимеш. Принеси, Лікандре. Звари і давай йому пити. Скільки зможе випити. Побільше. Хай потіє – вкрийте чимось. О, принеси наші шкури. З потом воно й виходитиме.

– А ви куди?

– Пошукаю цілющих трав.

Дід побрів у степ, а ми удвох з татарчуком заварили чай і поїли хворого. Він пив мовчки, старанно, хоч явно послабшав. Татарчук щось шепотів своєю мовою, мабуть просив, щоб він побільше пив, і той слухняно відкривав рота. Я вирішив познайомитися з татарчуком і постукав себе в груди:

– О–лек–сандр! 

– О–лєк–сандррр? – здивовувався татарчук. – Такой длінний імя?

– Можна й коротко: Саш–ко!!! А тебе як?

– Іса.

– Майже як «оса», – хмикнув я. – Дззззз!

– Я – Іса, – твердо сказав хлопець. – Я не дзззз!

– Та я шуткую, Іса.

Ми потисли один одному руки. Іса очікувально дивився на мене.

– Про шо ж мені з тобою говорити?  Ти ні бельмеса не розумієш по–нашому, а я – по–вашому? – сказав я.

– Бельмес? – перепитав Іса. Це слово, мабуть, було йому знайоме.

– Ні бельмеса! Нічого! Ні–чор–та!  Дуб дубом! Ні бе ні ме ні кукаріку!

– Бельмес, – знизав плечем Іса і показав на воза:  – Вот – арба.

– Гарба, – виправив я його. Але Іса правив своєї:

– Арба.

Ну шо ти йому скажеш?.. Хіба це правильно – гарба?.. Я показав на його батька і спитав:

– Хто це? Твій батько?

– Бабá, бабá, – закивав він головою.

– Яка бáба? Це батько!

– Бабá! – з притиском на останній літері сказав Іса, і я не став перечити: «Бабá, то бабá».

– А це дід. Мій дід.  – Я показав діда, який наблидався: – Рідний дід.

– Картбабá, – сказав Іса. – Старий отєц.

– Звідки ви приїхали?

– Дерєвня Мамчік. Перекопскій уєзд.

– А чого торгуєте аж у Каховці?