«Запах фіалки», пригодницька повість

Володимир Кобзар

– Тут цена лучше. У нас – малєнькій цена. Всє продають. Все єдут.

– Куди?

– За море, – махнув рукою у степ татарчук. – К Турція.

– Чого?

– Плохо жить стало послє война.

– Та коли та війна була? Нас з тобою ще на світі не було.

– Много сразу уєхали.

– А ви?

– Нє давалі паспорт. Сейчас давалі. Ми тоже поєдем. Опять будєт новий война. Плохо…

– Звідки ти знаєш?

– Люди говорят. Наша деревня почти вся уєхала. Ми послєдніє…

Дід повернувся зі щавлем, прополоскав листя водою, покусав його, щоб воно трохи пустило сік і, на хвилю знявши пов’язку з рани, обклав її листям.

– Поїть ще. Донесхочу.

Випивши чаю, хворий чи то задрімав, чи то впав у забуття.

– Все шо можна, ми зробили, а далі – як Господь дасть, – сказав дід.

Ми з дідом зварили пшоняної каші і запросили до себе татарчука. Він довго віднікувався. А потім приніс свої харчі – сушене м’ясо і коржі – і ми, поглядаючи один на одного, мовчки повечеряли.

– Хлопці, ви спочивайте, – наказав дід. – А я пильнуватиму.

Дід сидів коло Ахмета до ранку. Коли на сході почало сіріти, Ахметові полегшало. А зі сходом сонця стало ще краще. Ми з Ісою повставали, а дід натомість ліг подрімати.

Ахмет дістав з мажари глиняний кухлик з водою, здійснив обмивання, розклав на землі повстяний килимок, і молився, повернувшись у бік Криму, перебираючи чотки, нанизані на шнурок. Іса молився поруч. І тільки після цього вони почали снідати: це знову були тоненькі скибочки сушеного м’яса і  коржі, які вони, неквапно пережовуючи, запивали водою з кухлика.

Я віддалік з цікавістю спостерігав за ними. А потім згадав і собі  дуже старанно перехрестився на сонце.

 

 

 

Розділ десятий

Гонитва за Циганкою. – Армянський базар. – Я вивчаю татарську мову. – Батьків хрестик.

 

Після сніданку ми ще раз нагріти окропу, напоїли Ахмета гарячим чаєм, укрили обома шкурами і лише тоді рушили. Татарська мажара їхала слідом за нашим возом. Верблюд високо задерав голову, наче вглядався чи то в далечінь, чи то в небо.

Циганка з самого ранку була неспокійна, погано слухалася віжок, часто махала головою, наче її ґедзь укусив.

– Чого це вона? Може верблюда боїться?

– Жеребця їй кортить, – пояснив дід. – От і казиться.

Коли опівдні ми стали на відпочинок і пустили Циганку пастися (бо хто ж її тут вкраде?) вона несподівано заіржала, порвала пута і почвалала у степ. Фіалка подалася слідом, але відстала і зупинилася.

– Біжи за Циганкою.Бо ще хтозна-куди забіжить, сказав дід і подав мені посолений окраєць хліба. – Візьми, щоб підманити.

– Вазмітє с сабой і маленький лошадь, – озвався Ахмет і щось сказав по–своєму Ісі.

Той дістав мотузку, і ми удвох догнали Фіалку. Я вийняв з кишені окраєць хліба, і вона  нас підпустила. Іса одним помахом накинув їй на шию зашморг,  віддав другий кінець мені, а сам побіг навздогін за Циганкою. Ми з Фіалкою потрюхикали слідом, і я міцно тримав мотузку, щоб лоша ненароком не вирвалося.

Страницы