«Запах фіалки», пригодницька повість

На невисокому гарцював молодий рослий жеребець і тихо іржав. Циганка прямувала до нього, відповідаючи таким самим іржанням. Іса зупинився перед пагорбом, присів і на мигах показав мені, що нам треба трохи почекати.

Циганка і жеребць довго обнюхувалися, а потім зникли за пагорбом, наче заховалися.

 – Тепер я туда, обход, – показав Іса. – Буду атганять жерєбец. А ти тіхо іді с малєнькая лашадь і зові кабілу.

Іса зірвався з місця і мухою помчав уперед. Я з Фіалкою обійшов пагорб. Віддалік у неглибокій западині пасся табун кобилиць з кількома лошатами. Циганка і жеребець опинилися між мною і табуном. Вони знову обнюхували одне одного й зрідка іржали.

– Циганко! Циганко! – погукав я.

Почувши мій голос, жеребець стріпнув гривою і повернув голову до табуна. Саме туди мчав Іса. Кобилиці нашорошилися, збилися до купи, загородивши лошат. Жеребець вдарив копитом і помчав до них. Циганка затупцяла ногами і намірилася рушати слідом.

– Циганко, стій! Чуєш, Циганко! – загорлав я так, наче мене різали, аж Фіалка злякалася й озвалася тонким голоском.

Чи то мій навіжений крик, чи Фіалчин голос так подіяли, але Циганка зупинился і навіть на півкорпуса повернулася в мій бік.

У цей час жеребець уже погнав свій табун у степ. А Іса опинився між табуном і Циганкою, перегородивши їй шлях. Циганка подивилася услід своїм вільним родичам, а потім розвернулася і тихою ступою рушила до мене (чи до Фіалки?) назустріч. Я полегшено перевів подих. Іса наближався до нас повільно, боячись сполохати Циганку. І тільки коли я взяв її за вуздечку, він прискорив ходу.

 Невдовзі ми були біля своїх возів.

– Слава тобв Боже! – сказав дід і заходився кріпити на Циганчиних ногах міцні пута з сириці. – Ахмет каже, шо тут водяться здичавілі коні. І жеребці відбивають людських кобил.

– Це дякувати Ісі, – сказав я. – А то б ми шукали вітра в полі.

– Дякую, парубче! – сказав дід і міцно потис руку Ісі, аж той зашарівся наче дівка.

Перед Перекопом я помітив праворуч суцільну, неймовірну рівнину.

– Діду, дивіться, який степ!.

– То не степ. То море.

– Отаке рівне?

– А чого йому бути кривим?

– Я подивлюся!

– Одна нога тут, друга там.

– Добре!.. Іса – гайда зі мною?

Іса повернув голову до батька. Той кивнув головою. Ми помчали удвох як два молодих лошака і невдозі були біля води. Я чернув жменю води і покуштував. Вона була солона й гірка. І її було так багато, що перехоплювало подих. Я походив по теплій воді, умився, і ми вернулися назад. Ще  ще довго був оглядався: ціле море солоної води! Це вам не матвіївський ставок!

На Перекопі нашому возу визначили на око вагу і видали квитка. За цим квитком ми мали оплатити тут вартість солі на зворотному шляху. Через кілька верст у селі Армянський базар наші шляхи з Ахметом та Ісою мали розійтися, але перед тим Ахмет і дід вирішили побазарювати, а нас з Ісою залишили сторожувати вози.  

Знічев’я я почав розпитувати Ісу:

– Як оце називається, Іса? – я показав на його взуття: дерев’яна підошва, яка трималася на нозі завдяки сириці.

– Башмак.

– Ти диви. І в нас є таке слово. А я взутий у постоли. Дивися.

– Пастали?

– По–сто–ли!

– Ето чарик. 

– Добре, хай буде чарик.