«Запах фіалки», пригодницька повість

– Щогли! – хмикнув дід. – Хіба то щогли? От коли я служив, то у нас були хіба такі щогли?.. Ковіньки це, а не щогли, – бурчав дід, але по його мові було зрозуміло, що удвох з дядьком Михайлом ми його переконали.

Ми прикрутили жердини, нап’яли обидві шкури. Циганці, щоб не лякалася, почепили шори. Спочатка Циганка не квапилася. Але коли вітер напнув вітрила, їй стало легше тягнути воза і, збадьорена моїм гейканням, вона перейшла на легку рись.

Дядько Михайло обхопив «зингер» і тільки покректував. А потім загукав:

     – Стой! Стой!

Дід пригальмував:

     – Шо таке, Мишко?

   – Я вийду.

  – До вітру, чи шо?

Замість відповіді дядько Михайло зліз, узяв у руки «зингер» і пригорнув її до грудей:

     – Ви  єзжайте, я вас даганю.

   – Тю. Ти про своєму розумі? – обурився дід. – Якого бісового батька!

 – Я баюсь за нєйо…Із самой Адєсси прівьоз!

Дід дістав серпа і подав мені:

     – Нажни трави. Підмостимо йому, а то він справді йтиме пішки.

   – Нє абіжайся, Мітрафан. Но очень дарагая машіна…

– Та я не обіжаюсь, матері твоїй ковінька.

Я швиденько нажав три оберемка трави, намостив її в задку, і дядько Михайло заліз у віз.

Дід рушив. Циганка перейшов на рись. Дядько Михайло сидів не ворушачись, міцно обхопивши обіруч свою «зингер» і час від часу зводив догори очі, немо благаючи у Бога допомоги. Йому було м’яко, машина була в безпеці, але він усе одно страждав.

Ми почали побгоняти окремі вози та заробітчан, що поверталися на Київщину. Позаду також лишилися якась панська бричка і довга чумацька валка. Батька в ній не було.

Увесь люд розглядав нашого парусного воза із розкритими ротами.

– Діду, дайте поправувати, – попросив я.

– А степний? Утримаєш?

– Та я! Та ви!.. – Я ледь не захлинувся словами від обурення.

Дід змилостивився, і я кілька верст керував нашим степовим кораблем.

З короткими перепочинками після підйомів на крутосхили, ми подолали не менше 30 верст. Ми вже почали наздоганяти чергову чумацьку валку, де біліла чиясь перебинтована голова. Я намагався розгледіти її в підзорну трубу, але хмара пилюки, яку підняли чумацькі вози, не дала змоги це зробити.

А тут ще трапилася халепа: під двома возами, які долали ветхий місток через річку, проламався міст. Тепер усім, хто їхав за ними слідом, треба було здати назад, щоб витягти захряслі вози, і аж потім лагодити пошкоджений міст. Іншого перевозу через болотисту річку поблизу не було і незабаром тут з обх боків річки скупчилося десятки возів.

Шоб не гаяти часу, ми швидко підобідали, дід узяв заступа й пішов до мосту допомагати. Мені ж суворо наказав наглядати за Циганкою, яка паслася з Фіалкою неподалік, і нікуди далеко не відлучатися. Почекавши, поки дід відійде, я відв’язав Кукуріла і сказав дядькові Михайлові:

– Схожу до річки, попасу його там, бо тут він боїться.

Звичний до всього Кукурікало нікого не боявся, але дядько Михайло цього не знав.