«Запах фіалки», пригодницька повість

      – А ще євреї завжди тримаються купи. Не то шо ми, – додав дід.

    – Нє прєувєлічівай, Мітрафан. А кто меня в кантаністи атправіл?

– Таке у вас рідкість. А у нас!.. – махнув рукою дід. – Нам би трошки єврейської крові не завадило. Були б трохи розумніші. А були б розумніші – не були б такі бідні.

– Да ведь і у нашего народа не всє багатиє. У мєня всево багатства – моя «зингєр». – Дядько Михайло ніжно погладив машинку. – І карміліца моя, і паіліца…

Біля хутора Водопійного ми звернули ліворуч на Миколаїв, який простирався вздовж Інгула і широкої затоки. Переїзджаючи її дерев’яним мостом, дід помітив, що на корабельні готується до спуску нове судно. Дід вибрав на березі зручне місце, і ми зупинилися, щоб подивитися.

Це був такий же великий корабель, які я бачив тільки на картинках у книжках. Біля нього на березі товпилася сила–силенна людей. Трохи віддалік блищав мідними трубами чималий оркестр.

– Дивіться, на щоглі андріївський прапор, – показав пальцем дід.

– Андріївський?

– Прапор військових кораблів. На честь святого Андрія.

Цієї миті оркестр ушкварив урочисту музику, і люд на причалі затих. На корабель разом зі свитою зайшов пузатий генерал, привітався з матросами, які гаркнули у відповідь і я розчув лише тільки таке: «Здра…жела…ваш…вис…прев…скоц… тво!»

Після цього генерал махнув рукою, і команда робітників зацюкала сокирами, вибиваючи підпорки. Корабель здригнувся, плавно сповз у воду, піднявши хвилю, яка дійшла аж до нашого берега. Знову гримнув оркестр, матроси і публіка закричала «ура». Я теж приєднався до їхнього і горлав так старанно, що Циганка запряла вухами, а дід похитатав головою:

– От оглашенний.

Втім, я помітив, шо дід сам був задоволений і побаченим, і  моєю радістю від побаченого.

– Діду,  давайте тут ще постоїмо, подивимося. – запропонував я. – Тут так гарно. І затока, і корабель. І все.

– Воно то гарно, але тут немає випасу. Та й рано ще спочивати. Пройдено ще верст п’ять і за Соляними магазинами станемо.

– А чого вони соляні? Сіллю торгують?

– За сіль не знаю. А пшеницю продавали, коли я тут бував. Може, шо вода в колодязях гіркувата, наче солона?..

За Соляними магазинами, біля села Тернівки, стали на нічліг. Тут і далі на берегах Інгулу, що петляв широкою долиною, вже розташувалася чимала чумацька валка. Дід чемно привітався з чумаками і спитав:

– Чи не бачили на шляху чоловіка з перебинтованою головою?

– Вчора бачили, – озвався отаман. – Пішов з київською валкою на Єлисавет.

– То ми їх доженемо за день! – зрадів я.

– Може. Бо кіньми, звісно, скоріше, ніж волами. Але все одно не скоро. Це якшо не трапиться якась халепа.

– Яка халепа?

– Все може статися. Кінь підіб’ється, віз поламається, харцизяки нападуть. Чи хвороба звалить з ніг.

– Ех, на морі можна було б поставити вітрила! – замріявся я.

– Степ – це тобі не море.

– Аби вітрила та вітер, то й степ став би морем.

– Якби виросли в роті гриби…

– Діду, а може справді поставимо?

        – Де ти їх візьмеш?

      – Візьмемо волові шкурі.