«Запах фіалки», пригодницька повість

   – А як кріпити? На Мишковий костур?

– Мені батько колись розповідали, що вони, коли мусили довго стояти під Каховкою, – скидали все з воза, випрягали волів, напинали шкури і каталися за вітром.

       – А де вітер? Шось не бачу.

     – Буде! Він весь часто міняється.

  – А дишло?.. Нам треба їхати шляхом, а не бавитися.

       – Тре’ шось придумати.

– От коли придумаєш, тоді й поговоримо.

Надвечір, коли дід з дядьком Михайлом, умостилися біля вогнища, перехилися по чарці оковитої і забалакалася, я відпросився в діда скупатися на Інгулі. Правду казати, мені кортіло не так купатися, як пошукати жердин. Краще більше, три або й чотири, але й дві стануть у пригоді.

  Обнишпоривши околиці, я їх знайшов.

Коли я притаскав жердини до стоянки, дід і дядько Михайло вже спали. Я обережно примостив жердини під возом і прив’язав мотузкою. Буде вітер – я покажу їх дідові!

Уночі мені приснилася Наталка, яка при місячному сяйві купала в ставку, як ті дорослі дівчата на Інгульці у Давидовому Броді. Вона була схожа на русалку, сміялася і лоскотала мені вухо.

Я прокинувся. Наталки не було. То Фіалка смикала в мене  з–під моєї голови сіно. Я розчаровано зітхнув і знову заснув.

Розділ п’ятнадцятий

Під парусами. – Поламаний міст. – Гостинець з неба. – Чудний сон.

Ранок видавшся тихий, і вітру як назло, все не було. І лише коли ми від’їхали від Тернівки з п’ятеро верст, нам у спину дмухнув південний вітер.  Спочатку тихо, лагідно, а потім добряче. Я стрепенувся і зіскочив з воза:

– Діду! Ставмо вітрило!

– Одчепись.

– Ви ж казали!

– Шо я казав?

– Коли я придумаю, то поставимо. Щогли вже є!

– А вітер?

– Так дме якраз нам у спину!

– Хіба це вітер? От коли я служив, ото був вітер. А це так – тьху!

Дід обернувся до мене і плюнув убік. Вітром слину понесло назад до діда, і він ледве встиг відхилитися. Я було хотів зареготатися. Але вчасно прискусив язика: дід страшенно не любив, щоб з нього глузували. Почекавши, я звернувся до дядька Михайла:

– Скажіть хоч ви дідові.

– Што єму сказать?

– Шоб дозволив поставити.

– Я же скромний пассажир. Смєю лі я  висказивать здєсь свайо мнєніє?

– Ще й як смієтє!

Дядько Михайло підморгнув мені і сказав у спину дідові:

– А што думаєт пачтєнний капітан єтава степнова карабля, бараздящево нєвідімиє волни степнова акіяна?

Почувши слово «капітан», дід полагіднішав.

– А шо? Чим не море?

– Діду, ви бачили, які щогли я знайшов у Тернівці? – сказав я.