«Запах фіалки», пригодницька повість

Відійшовши від шляху, я задер голову в ледь захмарене небо, і раптом помітив, як зі сходу вилетіла яскрава червоняста куля, підсвітила зверху хмари наче сонце й потім, ще раз мигнувши між хмарами, лопнула і розсипалася. За якусь мить слідом за нею далеко прогуркотів грім. І все затихло. Лише у небі лишилася тонка смуга сріблясто–матового кольору, яка показувала звідки і куди пролетіла ця куля, і повітря різко запахло чимось незнайомим.

Мені здалося, що куля розвалилася недалеко, за пагорбом. Я мерщій прив’язав Кукурікала до куща шипшини і помчав нагору. З невисокої могили ген далі простирався безмежний степ. Жодного сліду падіння небесної кулі я не помітив. Вочевидь, вона впала дуже далеко.

Я вже збирався вертатися, коли помітив долі димок. У сухій траві лежав невеличкий камінець, і трава навколо нього куріла. Я нахилився над ним, і ледь не обпік носа – камінець був гарячий. Тоді я старанно попісяв на нього. Камінець зашкварчав, пустив пару й затих. Я обернув його лопухом і вернувся до Кукурікала, вчасно помітивши, як півень погнався в долину, де починався хутірець.

Ага, подумав я, знову помчав до курей залицятися?.. Але на цей раз півень біг до річки. Зайняті вітрилами, ми забули його напоїти. Коли він досхочу напився, я спіймав його за мотузку і надійно прив’язав до тернового куща.

Вмостившись на березі, я почав розглядати знайдений камінь. Він досі був теплий і тхнув сіркою. Я не сумнівався, що він упав з неба, разом з тією кулею, яка понеслася за горизонт і десь там упала.

А якщо подарувати його Наталці?.. Це ж небесний камінь! Ні в кого такого не буде – тільки в неї!.. Приїхати в село і сказати: «Це тобі, гостинець з неба»… Хоча вона може й не оцінити таку річ, бо дівчата якісь не такі, як хлопці…

Я поклав камінець у кишеню і зібравсяя вертатися, коли помітив, шо річка тут дуже мілка. Закасавши халоші, я перебрався на другий бік. Води доходила лише до колін, а дно було кам’янисте, тверде. Тут можна проїхати возом! Ухопивши Кукірікала, я мерщій вернувся до шляху.

Дід уже стояв біля возу й крутив головою, шукаючи мене і щось сердито говорив дядькові Михайлові. Я наддав ходи і здалеку закричав:

– Діду! Я знайшов перевіз. Отамо, вище по річці.

– Відіш, Мітрафан, парєнь смєкалістий, а ти мєня ругаєш…

– Ага, смєкалістий, – сказав дід. – Надто коли робить шкоду.

Ми швиденько запрягли Циганку і подалися до знайденого мною перевозу. Шоб Циганці було легше, дід познімав з воза все, навіть дядька Михайла. Дід хотів і  «зингер» взяти, але дядько Михайло вперся:

– Я сам.

Дід не перечив, але водночас підримував дядька Михайла, коли той шкандибав через річку, а я перевів Циганку. За нами потягнулися й інші вози.

– Бачите, діду, – запишався я. – Тепер усі сюди їдуть.

– Маладєц, хлопєц, – сказав дядько Михайло.

– Не перехвали його, Михайле, бо це ще той шибенок, – сказав дід, і я зрозумів, шо дід уже не сердиться.

Тут я не втримався і показав свою знахідку:

– Дивіться.

Дід і дядько Михайло обмацали й обнюхали камінь.

– Шо воно таке? – сказав дід.

– З неба впало, – сказав я. – Бачили, як куля по небу летіла? А потім –гур-гур!.. Куля десь далі впала, а це від неї кавалок відвалився. Мало мені на в голову не влучив.

– Носить тебе абиде, – розсердився дід. – А якби влучив? Воно ж залізне.

– Та не влучив, – виправдовувався я. – Воно трохи збоку впало.

– Та чого ж ти мені голову морочиш про голову? Хоча, якби в голову, то вона б уціліла. А камінь розколовся!

– Нє прєувєлічівай, Мітрафан, – сказав дядько Михайло.– Нє папало і харашо. К таму же, он аб’єзд нашол…