«Зламані сходи. Детективні записки соціопата», роман, частина 1

– Отже, мисливці утопились… Чи їх утопили… В трясовині, - промимрив я й відчув пустку на душі. – Хто їх туди загнав?

– Питання не до мене, - зі співчуттям промовила Найдена. – Мені жаль вашого батька. Але й мій через цю подію постраждав. Ми з вами колеги по нещастю… Карту беріть, все одно лежала не потрібна. Може щось і дізнаєтесь. Та повідомите мені. Для сатисфакції…

На карті Тимофія Духовича червоною лінією були об’єднані Упирове болото, село Красне, столярний цех і психоневрологічний диспансер. А від них та лінія вела до лісництва. І виглядав рисунок, як великий повітряний змій, що простягся над місцевістю.

Машини молодих бандитів не було. Стояла тільки моя, з пробитими колесами. Не багата у хлопців фантазія. Я розчаровано обійшов авто й постукав ногою по шинах. У траві на обочині стрекотіли цикади. Руда білка крутила пухнастим хвостом на сосні, вагаючись, чи не буду я їй заважати. Зрештою, збігла донизу, на устелений хвоєю діл, стала на задні лапки й уважно озирнула мене. Я дістав телефон – він працював. Набрав знайомий номер евакуатора. Ото сьогодні буде дохід для клерка зі станції прокату. А мені відповідно збитки.

До Іларія Шамана не подзвонив, не поділився новою інформацією.

Найдена Духович пригостила мене смачним обідом. Карабін вона приперла до стіни, але недалеко, на відстань протягнутої руки.

Розділ шостий

Подеколи не я керую своїм життям, а всі, кому не лінь, смикають з боків, рвуть на себе. Щойно добрався до Емська, зателефонувала Ія. Та з такими криками і претензіями, ніби то не вона від мене, а я від неї втік у свою муштровану Бучу. З тих кулеметних черг, які вона випалювала мені у вухо, я зрозумів, що моя ненаглядна зібралась на відпочинок за кордон, у Мілан, де проживає її подруга Соня Галібей, з якою вона вчилась на фізико-математичному факультеті. Соня вдало вискочила заміж за ліванського бізнесмена, який займається виставковими проектами. І зараз керує картинною галереєю. Вона спеціаліст широкого профілю. Знає епоху Відродження і сучасний авангардизм. Вміє достойно прокоментувати наукові прожекти Леонардо Да Вінчі й художньо-смислові навантаження картин Сальвадора Далі. У неї на всі питання є готові відповіді. Мене дратувала їхня дружба, бо я не міг зрозуміти, що може бути спільного між скромною, закутою нотаціями батька-генерала, моєю Ією й емоційною білявкою, шелихвісткою, яка не могла п’яти хвилин усидіти на місці. Дружині був потрібен мій підпис. Уже горіло, бо не могла виробити документи на виїзд сина за кордон. Я не проти, щоб Ігорко побачив світ. Але хтось же зі мною має радитись перед тим, як замислювати такі поїздки? З яких це пір мене ставлять до відома й ігнорують?

Я бував у родині Ії кілька разів. Не склалося. Батько її, старий чурбак у формі, генерал армії, хмурячи попелисті брови на бурячковому лиці, запитав без жартів:

– Що це за пройдисвіта ти привела сюди, доню? 

Я відповів, що теж бажаю Іванові Онуфрійовичу доброго дня й золота на погони. І на тому наше щире спілкування закінчилось. Почалось передавання слів і міркувань через уста Ії. Тато наказав… Тато рекомендує… Тато бажає… А я у відповідь – тата у мене нема. Виріс архаровцем, вільним махновцем. І квартиру за гроші тестя на зло старому курдупелю купив на Татарці, хоч тепер бачу, що це все-таки була помилка. До центру недалеко, але то район хрущовок, багато люмпену шатається.

Спробуй зараз розкажи її батькові, що Ія з власної примхи утекла до нього в Бучу. Та він ухопить пістолет і буде тицяти мені під носа! Бовдур неотесаний, який тільки й уміє командувати: «Ать! Тва!.. Ать! Тва!..»

«Жуляни» зустріли мене дрібним дощиком і шумом повних вестибюлів. Відтоді, як ввели безвіз, народ пустився у мандри, наче сказився. Світ відкритий, лети, куди хочеш. Летять заради допитливості, щоб перевірити новий паспорт…

Моя «Ауді» заждалась мене на стоянці. Я сів у салон, погладив руль, наче скучив за ним, включив на повну гучність радіо і з ходу відчайдушно впірнув у потік машин. Оце я розумію, темп! Оце я відчуваю, виклик!.. Пруть наввипередки, як стадо баранів. І як я міг кілька днів жити без столиці?