«Зламані сходи. Детективні записки соціопата», роман, частина 1

Може щось побачили таке, що змусило змінити маршрут?

Я різко рвонув, аж із під коліс полетіла галька. За мною стартували переслідувачі.

Наступний пункт – столярний цех. Сюди їздив на велосипеді із Красного сторож. І робітники тут усі з цього села. Капітан Шаман їх перетряс, перепитав, нічого не добився.

Приземкувате, під червоною черепицею, приміщення тартака межувало із бруківкою. Купи колод, свіжих обрізків і гори тирси. Подвір’я розбите важкими лісовозами. Колії коліс, що потрапили у мокрий ґрунт, порізали його глибокими борознами. Я туди не заїхав, став згори, подивився на лісопильню, на бездоглядність двору і зітхнув. Якийсь чоловік вийшов, сів на лавку під горіхом, закурив. Там у них витоптане місце. Згодом до нього приєднався ще один курець. Вони поглядали на мене, наче на дивака, який заблудився, але не сміє спитати.

Тут нема кого розпитувати.

Далі роздоріжжя. Я розкрив карту і поглянув на місцевість. Направо, до лісництва, сім кілометрів. Наліво – лігво доктора Полежая, психдиспансер. Його не видно за деревами, до нього ще кілометрів дев’ять. Дорога теж замощена, давно не ремонтована. Біля лісництва - озеро Біле. Прямо – тупик, ґрунтовий путівець, розбитий лісовозами. Там легковиком не проїдеш.

Глухий кут, де нема цивілізації.

Глибоко в лісі задзижчала бензопила.

Вибір був невеликий. Повернув до лісництва.

«БМВ» рушило за мною.

За хвилин п’ятнадцять машина вперлась у закритий шлагбаум. Я вийшов і перевірив – великий замок на ланцюгу не залишав сумнівів: тут нікого не чекають. Покинув авто і пішов вузькою дорогою, над якою похилились дерева. У лісі пахло опалою хвоєю, перепрілим листям і цвітом медяниці – трави обабіч путі буйно цвіли. Путівець урвався новим закритим шлагбаумом. Лісництво не любило випадкових заїжджих, дві перегороди перекривали шлях. Зразу за шлагбаумом побачив широке подвір’я, великий, з тесаних колод, будинок. Він був прикрашений баштами та різьбленими фронтонами, портиками й карнизами. Вигадливий архітектор постарався, щоб дім вийшов гарний та оригінальний. Справа від будинку у затінку дубів сховалась альтанка, така ж грайлива й неповторна. Лісники люблять затишок і красу. Природа до цього спонукає.

Я підступив до ґанку й піднявся по східцях. Величезний дерев’яний дім затаївся під спекотним сонцем. Здавалось, у ньому нікого нема.

– Стій! – пролунав оклик і з-за рогу будинку висунувся ствол карабіна, показалась жінка у камуфляжній формі. – Ані руш!..

Жінка рішуче дивилась у снайперський приціл й показувала всім своїм видом, що вистрелить і не промахнеться. Волосся в неї було розкуйовджене й спадало на шию й плечі. Чи то камуфляж та серйозність ситуації її старив, але для мене вона виглядала досвідченою амазонкою, яка зібралась на війну і зараз зухвало вгатить мені кулю в печінку. Цівка карабіна поволі рухалась по мені, обираючи, куди вразити. Ствол опустився на ноги, і я зрозумів, що вбивати мене не будуть. Принаймні, поки що…

– Стою!.. Стою!.. – поспішно підтвердив я свої мирні наміри. – Опустіть зброю, бо в мене коліна трясуться…

– Ти хто? Чого сюди прийшов? – запитала жінка-воїн, похитуючи стволом, ніби відганяла мене назад, до закритого шлагбаума.

– Я Юрій Холоденко, - повільно дістав паспорт, розкрив і продемонстрував під її пильний погляд, озброєний оптикою. – Завітав у справі…

– У якій справі? – жінка глянула мені за плечі й знову кивнула цівкою. – А ті теж з тобою?..

Я оглянувся й побачив двох хлопців, які стояли на краю подвір’я й спостерігали за сценою. Вони не ховались, але й бігти на виручку не збирались. Їм було цікаво та й тільки.

– То мої друзі, - пробурмотів я і зрозумів, що моє становище ускладнилось. – Незвані. Переслідують мене…

– Чому я повинна тобі вірити? – жінка стріпнула неслухняним волоссям й підступила на крок ближче. – Повільно відходиш до них. І прямо по дорозі, нікуди не звертаючи, чимчикуєте звідси геть! Я буду спостерігати за вами у приціл.