«Зламані сходи. Детективні записки соціопата», роман, частина 1

– Я прийшов сюди, щоб поговорити, - сміливість повернулась у мої ноги і я не відступав. – Про мисливців, які пропали сорок років тому. З Емська… Їх мав зустрічати лісничий Тимофій Духович.

– Ти журналіст? – вивчала мене жінка в камуфляжі. 

Я син одного з мисливців. Хочу дізнатися, що з ними сталося…

Жінка підтягла ногою до себе стілець, сіла, поклала карабін на коліна. Показала, що я також можу взяти стілець і присісти. Зброя, хоч дивилась у стіну, кожної миті могла повернутись до мене. Вона для себе щось вирішила, але поки що не розкривала своїх намірів. Вітерець повівав у мій бік і я почув від її розкошланого волосся запах шампуню на травах.

– Ці двоє… Справді тебе переслідують?

– Прив’язались із самого Емська.

– Що хочуть?

– Якби ж то знав! Жодного спілкування. Тільки спостерігають…

– Це зв’язано з твоїми пошуками мисливців?

– Не знаю. Не схоже... Їм удвічі менше років, ніж мені. А я тата не пам’ятаю…

Вона задавала ті самі питання, що непокоїли й мене. Звідки мені було знати, чого хочуть молоді наглядачі? Хтось їх послав. І на те очевидно були важливі резони. Поки що я їх не зрозумів. Може Іларій Шаман допоможе. А може це він веде свою гру.

– Відігнати їх? – жінка повела прицілом на хлопців.

– Зачекайте.

Я звівся й спустився з ганку на середину подвір’я. Хлопці спостерігали за мною, вирішуючи, чи пора відступати до покинутих машин. Вони були молоді, але нахабні. В одного на щоках рябіли веснянки й здавалось, що він весь час червоніє.

– Хлопці! Відійдіть, будь ласка, до закритого шлагбаума, бо вона зараз почне стріляти, - попросив я їх, як давніх знайомих.

Вони перезирнулись і повільно, з оглядкою, попростували дорогою догори. У них не було команди воювати, тож нема чого опиратись, лізти на рожен. Моя машина стояла нагорі, я теж нікуди не дінусь.

Провівши незваних гостей поглядом, жінка трохи розслабилась і показала, щоб я знову сідав. У неї було гарне округле лице й рум’янець на щоках. Чорні брови здивованими дугами піднімались на гладеньке чоло. Зеленкуваті очі світились вогниками. Я раптом розгледів, що вона не набагато старша від мене. У страху очі великі, й мені спершу здалося, що це лісова відьма взяла мене на мушку. Ще ніхто на мене не наводив зброї, хоч я теж пережив немало у середині 90-х разом із незабутнім Едом Хезерлі.

– І що ти хочеш від мене? – запитала помолоділа в моїх очах амазонка.

– Ну… Не знаю. Слідчий розповів, що мисливці їхали до лісничого Тимофія Духовича. Так домовились. Він мав їх зустріти, але не зустрів. Бо мисливці не доїхали. Пропали по дорозі… Тепер я хочу довідатись, що з ними сталося.

– Довго ж ти добирався, - усміхнулась господиня й погладила приклад карабіна. – Сорок років пройшло!.. Мені тоді було п’ять. Так що і я нічого не пам’ятаю.

– А ви хто? – насмілився запитати я.

– Я дочка Тимофія Духовича. Найдена Духович. Тато довго чекав дочки. Дочекався у п’ятдесят років. Казав, що знайшов у лісі… У п’ятдесят вісім помер від інфаркту. Може твої мисливці довели його до смерті. Бо три роки ходив, шукав…

Найдена Духович розповіла мені, що у лісництві вона не сама. Разом з нею тут живуть чоловік Анатолій та синок Сергійко. Обидва пішли на далекі обходи, бо там десь бачили оленів, які об’їдають свіжі саджанці ялиці і сосни. Їх треба звідти нагнати на зарослі понад озером. Там того добра піднялось, нехай скубуть, скільки хочуть. Тепер від лісництва залишилась одна назва. Молодь не хоче йти працювати на далекі застави, звикла до асфальту, а якщо хто й приб’ється, то тільки щоб украсти. Вони таких не люблять і зразу випроводжають. Духовичі без лісу жити не можуть. Чоловік Найдени взяв прізвище Духович, щоб підтримати традицію.