«Зламані сходи. Детективні записки соціопата», роман, частина 1

У незліченних вікнах, що підіймались догори, відбивався порізаний на рухливі фрагменти світ. Автомобільна стоянка й вулиця, сірі сироти-будинки неподалік, сонячні зблиски й поодинокі хмарки пропливали в дзеркальних вікнах, ніби на великих екранах. Я й себе побачив там, роздвоєного, розкроєного на клапті й куски, коли розвертав і прилаштовував машину на стоянці та прямував, спотикаючись на рівному, до гігантської перевернутої чашки. У вестибюлі скляного дива чулася м’яка луна. Він заокруглювався, як і сама споруда. Посередині догори піднімались ліфти на поверхи. А скло позаду мене й нагорі оповивало будівлю, як шкаралупа. Новомодний равлик у мушлі, який приймав на лікування хворих психікою дітей. Прямо переді мною ліфти загороджував довгий мармуровий стіл, за яким привітно зустрічали відвідувачів кілька вимуштруваних дівчат. Вони були одягнуті у білі халати та хустини із червоним хрестом. Ті хустини віддалено нагадували головні убори таджичок, яких я зустрічав, коли ліз на пік імені Абу Алі ібн Сіна.  Тільки без хрестів, звичайно… 

Одна з дівчат радісно глянула на мене й запитала.

– Добрий день! Чим можемо допомогти?

Вона виглядала, ніби чарівниця, яка може вирішити будь-які проблеми.

– Хочу зустрітися з доктором Томиним Мусієм Мусійовичем, - виповів я заповітне бажання у приязні очі адміністраторки.

По суті, вона була така сама безлика, невиразна й механічна, як і Галина №1 у вестибюлі міліціонера, який зайнявся будівельним бізнесом. Тільки та, з «Сіті-буду», якій я призначив побачення на сімнадцять нуль п’ять, здатна порожевіти щоками й ожити, а ці, у білих халатах, здавались безкровними й запрограмованими. Роботизовано глянула на екран комп’ютера і знову підняла очі. Мене аж у млість ударило від того чуйного погляду. 

– Ви не записувались?

– Ні, не записувався. Все сталося експромтом…

– Яка у вас проблема? Може ми підкажемо, як краще її вирішити. Будь ласка, розкажіть.

Дівчина говорила у множині, неначе була з’єднана дротами або телепатичним зв’язком з іншими трьома, які спілкувались поруч.

– Нема у мене проблем! – роздратовано вигукнув. – Одна проблема – ваше нерозуміння. Хочу зустрітись із доктором Томиним!..

– Безсумнівно, у вас нема проблем, - дискутував зі мною робот у хустині. – До нас звертаються батьки, у яких хворі діти. Хто у вас? Хлопчик чи дівчинка?..

– Хлопчик, - буркнув я без роздумів, потім похопився: ще бракувало мені Ігорка сюди приписати. – Та я не хочу…

– Гаразд, - м’яко погодилась медсестра. – Ми розуміємо конфіденційність ситуації… Сідайте он там, зараз доктор спуститься.

Вона вказала мені на зручні крісла, що стояли кружком навколо журнального столика. Таких кружків, своєрідних міні-приймалень, було чотири, але здавалось, що їх набагато більше, бо вони відбивались у блискучій мармуровій підлозі. Я сів й пошкодував, що творчі засновники Центру не передбачили у вестибюлі елементарного кафе, де можна було б заспокоїтись черговою третьою-десятою кавою або водичкою.

Лікар Томин вигулькнув із ліфта, підійшов до дівчат, видно спитав, хто його чекає, й прошелестів бездоганною підлогою до мене. Він був невисокого зросту й худий, халат на ньому теліпався, ніби з чужого плеча. Вигляд мав заклопотаний, загнаний. І мокрі губи, на яких час від часу накопичувалась слина. Мусій їх поспішно облизував і витирав серветкою, ніби після ситної їжі. Чисті серветки він тримав в одній кишені, використані запихав в іншу. Мабуть, у нього щось було негаразд із зубами або слизовою, бо вже звик і прилаштувався. Але ті серветки, що перелітали з кишені в кишеню, просто бісили. Докторе, зцілися сам!..

– Лікарю, я до вас, - обачно потиснув руку із серветкою. – Сорок років тому… Плюс-мінус… Ви працювали асистентом у професора Цуркана.

– О! – роззирнувся стривожено Томин, чи ніхто нас не слухає. – Це вирвана сторінка з моєї біографії. Не згадуйте всує…

– Для вас вирвана, а для мене ні, - все так же голосно, як на лункий вестибюль, заперечив я. – Обставини змушують розпитати…

– Сідайте, сідайте! І не кричіть, - показав рукою на крісло колишній асистент професора Цуркана. – Тут нічого не знають про цю співпрацю…