«Зламані сходи. Детективні записки соціопата», роман, частина 1

– Якщо ви їх боїтеся, то вийдімо надвір, знайдемо кафе, сядемо, спокійно поговоримо, - запропонував.

– Не треба нікуди виходити, - Томин вагався, поглядав на муштрованих адміністраторок, на ліфти й вирішував, чи продовжити неприємну розмову, чи обірвати, поки не пізно. – Я думав, ви з хворою дитиною… Це біда, знаєте… Нахиліться й говоріть так, щоб тільки я вас чув.

Мусій Мусійович, облизуючи губи, похапцем поскаржився, що довгий час був без роботи. Коли впав Союз, піднялись хвилі викривальної істерії. Все валилось і руйнувалось, міняло значення й зміст. Професор Цуркан до того часу не дожив, йому легше. А його скрізь виштовхували, не приймали на роботу. Дисертацію так і не захистив. Хоч наставник обіцяв, що зробить його зіркою кримінальної психіатрії. Тоді був великий запит на такі дослідження. І нічого в них не вбачали неприродного. Це тепер бридяться й нагадують про демократичні принципи. Його прийняли на роботу у Центр випадково. Поміг одній дитині з ДЦП, а батько тієї дівчинки знайомий з ізраїльськими бізнесменами, які заснували цю клініку. От через таку протекцію й потрапив на престижне місце. Тут не дуже цікавляться його минулим, а покладаються на лікарське вміння, що, як виявляється, знадобилось. У Центрі лікують дітей з важкими психічними розладами, а це за його профілем. Записують імпульси мозку й перекладають на музичні звуки. Лікар слухає ту мелодію й прикидає, де яку ноту переставити чи поміняти. То нелегка справа й не потребує операційного втручання. Але лікування довготривале й дороге. Словом… Бізнес – всюди є бізнесом. Кожен з нас перебуває у своєму коридорі, без кінця й початку. Часто не може звідти вибратись без сторонньої допомоги. Професор Цуркан учив, що свідомість людська складається з паралельних реальностей, варто тільки вміти скеровувати індивіда у потрібному напрямку. Нема нічого певного й стабільного, є лише наші уявлення про реальний світ. У ті часи намагались змінити світ і уявлення про нього…

– Даруйте, - нарешті зауважив мій дразливий погляд лікар. – Маю лівосторонній підщелепний сіалоаденіт. Це така хвороба, що може двадцять років тривати.

– Угу… І двадцять років будете маніпулювати серветками? – іронічно кивнув я. – Ви працювали у сімдесят восьмому році в Краснянському психоневрологічному диспансері?

– Тс-с-с… Працював – це голосно сказано, - закрутив очима по вестибюлю зацькований Томин. – Навідувався туди… Разом з професором. Чого ви про це розпитуєте? Ви звідки?..

– Звідти, - уловив я метод, за яким продуктивно можна було розпитувати розгубленого психіатра: натяк на спецслужбу подіяв безвідмовно. – Маю конкретний інтерес. Що відбувалось у цьому каральному закладі восени сімдесят восьмого року? Зокрема, 22 вересня…

– Хіба можна згадати про це через сорок років? – розгублено й запобігливо поглянув на мене Томин. – Все злилось в одну картинку… Та й потім… Перестройка… Смерть професора… Мої пошуки нового керівника дисертації. Безуспішні… В тих метаннях я теж сидів… у своєму коридорі. Без вікон і дверей… Дивуюся, як вистояв. Бо чимало колег спились і пішли спати.

– Добре, не будемо конкретизувати, - відступив я. – Нарисуйте в загальних рисах. Що відбувалось в блоці «Зет» за керівництва професора Цуркана?