«ЗЛАМАНІ СХОДИ», роман, частина 2

Розділ двадцять перший

На вулиці Олени Теліги – знову затор. Хаотичні ріки зупинились і витекли на тротуари. Машини гули й блимали стоп-фарами. Збились у тісне стадо, що й дверей не відкриєш. Гриць Бурий сидів біля мене й роздумував вголос, як ми будемо діяти в офісі «Сіті-буду». Він хмурився, бо вчинив усупереч думці дядька. Я його вмовив, щоб не зважав на старого п’яницю. Коротко розповів Грицеві історію пошуків тата аж до ідентифікованої кулі з пістолета Макарова, що належав Михайлові Збруєву. Перед нами стояло просте, на перший погляд, завдання: витягти з нинішнього мільйонера під тягарем неспростовного доказу суть конфлікту, що відбувся між мисливцями й міліціонерами. Хто брав участь, хто кого вбивав і звідки взявся пістолет Стечкіна. Наше аматорське слідство не терпіло зволікання. Поліція може до «Сіті-буду» й не добратись. У поліції нині нових справ вистачає. Їй радянські «глухарі» не потрібні.

А я конче хотів знати, хто вбив батька.

Із сусідньої машини боса білявка вискочила на капот кабріолету «Peugeot 308 CC», аби побачити, що там далі, за кільцем, відбувається. Я висунув голову й запитав:

- Ну, що видно?..

- А-а-а-а… «Дев’ятий вал» Айвазовського, - співчутливо поглянула вона на нас, запертих у салоні. – Буду їздити на велосипеді!

Гриць Бурий тим часом далі обмірковував наші позиції і планував розмову. Йому набридло стеження за невірними жінками та блудливими чоловіками. Таким був його основний контингент замовників. Від зрадливих коханців у молодого Григорія вже дах їхав, але переходити до серйозніших справ було небезпечно та й законодавство ставило підніжки. Солідні замовники траплялись у сфері економічних злочинів, однак із цією категорією клієнтів у детектива світоглядні розбіжності: тільки що, бізнесмени б’ються стінка на стінку або хапаються за зброю. А його завдання – не патрони підносити. Детектив має виявляти порушників закону і здавати їх у поліцію. Моя історія його зацікавила, бо незвична й стосувалась його дядька Іларія Шамана, який проспав слідство. Головний мінус наших позицій – сорок років з часу скоєння злочину. І це, як сказав Гриць, співана-переспівана «пісня про несправедливість». Адвокати її знають на зубок. Такі справи завжди закривають з нереабілітуючих підстав. От щоб там не виявили, які страхіття не зафіксували – суд закриє справу. Найбільше, що загрожує Збруєву, два місяці арешту у СІЗО на час слідства. Потім суд і кінець справи. Але хіба мільйонери у СІЗО сидять? Мільйонери виставляють перед собою шеренги адвокатів і відпочивають на Канарах, поки поліція заспокоїться. У нас не було жодних можливостей викликати Збруєва на відвертість.

- Поясни мені, тугому, - не йняв йому віри. - Як таке може бути? Убили трьох людей. З табельної зброї. Міліціонери. Не під час виконання службових обов’язків… І ніхто за це не буде покараний?

- Ви починаєте пісню про несправедливість, - усміхнувся детектив Бурий. – Такий у нас закон… До речі, не найгірший у Європі.

Білявка ще двічі вискакувала на капот кабріолета, щоб побачити виднокола, танцювала босими п’ятами по гарячому від сонця металу, розважаючи водіїв. Вона була невгамовна й метка, наче білка, що потрапила у клітку. Дівчина веселилась й сама собі подобалась. Короткі шорти й легенька блузка ледь прикривали її гарну фігуру. Вона ловила захоплені погляди чоловіків і насміхалась над ними. Попри дев’ятий вал, відчувалось, що дівча нікуди не поспішало – випадково потрапило в полон. Зате ми з Грицем поспішали. І я ледве дочекався під танець красуні з кабріолета, коли потік машин зрушить із місця. Клаксони вмовкли й затор розсунувся.

Я був упевнений, що Збруєв від мене не викрутиться. Мав у запасі козир, що його переконає.

Під скляним архітектурним шедевром із табличкою «Сіті-буду» ми з Григорієм побачили знайомий «Форд Фокус». Охорона будівельного директора була на місці. Я б їм залюбки порізав колеса, але не сьогодні.

Ася крутилась у вестибюлі. Я уздрів свою нереалізовану мрію й у мені нічого не стріпнулось. Пройшло, пролетіло, не повернеться. Ася нарешті поміняла бедж і тепер можна було переконатися, що вона таки Ася, а не Галина. Значить, не обманула. Дівчина побачила мене з детективом й прикусила губу. Її довго розпікали за побачення зі мною й пообіцяли, що назавжди залишать на засланні при вході. Ася зблиснула поглядом і швидко натягла маску байдужості. Вона мене вперше бачить, не сиділа в ресторані «Адреналін» на іподромі, не слухала барабанний дріб Жори Цунгцванга і не показувала колін, аж мені рука на важелі коробки передач смикалась.

- Асю! Я казав, що повернуся, - моя усмішка її зогріла, ніби наші плани залишались у силі і я о сімнадцятій нуль п’ять під’їду під офіс. – Твій начальник на місці?

- Як доповісти? – Ася відповіла індиферентно й стримано на моє тепло.

- Холоденко Юрій Петрович. З юристом…

Ася підняла трубку й почала з кимось нагорі перешіптуватись, мабуть, з Галиною №2. Після тривалих консультацій та пауз, вона дозволила:

- Проходьте. Михайло Олегович вас чекає.

Я підморгнув їй і повів Гриця до ліфта. Детектив уловив наші з Асею перегляди й недомовки, хмикнув. Він намагався не плутати роботу із захопленнями.

У приймальні сиділи два здоровила, з якими я і Жора Цунгцванг вже мали справу. І Гриць Бурий також мав нагоду вивчити їхні анфас і профіль. Охоронці затріщали розчепіреними костюмами, зневажливо глянули на мене й детектива. Нема чого напружуватись, заявились суперники легшої вагової категорії. Секретарка погордливо стріпнула начесаним волоссям й процокала з паперами у кабінет начальника. Ми мірялись поглядами із охоронцями й мовчали. Під стелею мирно повівав кондиціонер. Галина №2 застрягла у Збруєва і не виходила. Колишній майор демонстрував зайнятість. Він, мабуть, знав про результати наших пошуків у Емську і роздумував, як повестися. Вибір був широкий, аж до того, що знову викинути мене – вже з детективом – на тротуар. Але він дозволив зайти.

У кабінеті колишнього міліціонера пахло коньяком і чайною заваркою. На столі перед ним парувала склянка у срібному мережеві. Він полюбляв китайський молочний «Улун» і не довіряв його приготування секретарці. Зранку сам запарював у керамічному чайничку і заварки вистачало на сім-вісім порцій. А склянка у плетеному підстаканнику та коньяк залишилась у звичці зі старих міліційних часів. Чай дозволяв зберігати тонус, гостро бачити проблеми, що виникають перед холдингом. Однією з його нежданих проблем був я, що з’явився на горизонті й витягнув на світ забуту історію. 

- Знов приперся! – буркнув майор і показав, щоб ми з Грицем сідали.

Переді мною висіла карта-схема нового мікрорайону «Черемхова слобода», що готувався до здачі. Люди, які там будуть жити, скоро дізнаються, що збудував їм квартири убивця мого батька.

- Михайле Олеговичу, минулого разу ви мені… збрехали, - твердо поглянув у сірі, з коричневим поблиском, очі. – Вже знаю, що слідство ви проводили тільки для того, щоб затягнути і закрити. З цією метою й Шамана вигнали з міліції. А все тому, що двох із трьох мисливців убили ви з полковником Сахном. Кулі з табельних пістолетів Макарова це підтверджують…

- Забув, як тебе звати, - надпив зі склянки Збруєв і зручніше всівся у кріслі.

Як я люблю слухати тих, що брешуть! Особливо, якщо знаю правду…

- Юрій. Юрій Петрович Холоденко, - вдруге протягом останніх днів представився. – А це мій юрист, приватний детектив Григорій Бурий.

- Дивуюся вашій необізнаності, - поблажливо мовив, ніби до школярів. – Все, що відбулось у тому житті, коли я носив погони, забуте й списане в архів. На амбарний замок замкнене. Ключ загубився, нема чим відкрити… У мене чиста репутація і досконала юридична позиція. У мене відмінні адвокати…

- А в нас… Відмінний Кримінальний кодекс, - перебив його детектив Бурий. – Можу перерахувати ваші… делікатно кажучи… майбутні незручності. Виклики на допит, запобіжний захід – два місяці арешту в СІЗО. Та й це ще не все!..

- Постраждає ваше реноме, - підхопив я за Грицем. – Надрукую своє розслідування на популярних сайтах. І тоді мікрорайон «Черемхова слобода» зазнає краху. Ніхто не захоче купити житло в убивці!.. Повірте, таку славу  вам забезпечу.

- Та повернемось до відмінного Кримінального кодексу, - підхопив естафету детектив. – Якщо в ході слідства виявляться інші злочини, яким ви прикривали той, давній, то судді, повірте, будуть набагато суворіші до вас. Принаймні, за нашим старанням поліція точно почне перевірку обставин загибелі у вашому офісі колишнього сержанта міліції Івана Литовченка. Вашого подільника…

- Хлопці, це шантаж! – вигукнув і ледь не перевернув склянку з молочним «Улуном» Збруєв. – Я на таке не піддаюся!.. Зараз покличу охорону й полетите на вулицю.

- Це наша декларація про наміри, - поправив я. – Шантажувати вас ніхто не збирається. Нам потрібна правда про двадцять друге вересня сімдесят восьмого року. І нічого, крім правди. Від вас зараз залежать акценти у тих статтях, що я напишу. Або вони зм’якнуть, або навпаки – загостряться.

Майор, який став мільйонером, несподівано перервав нашу дискусію. Він різко встав, відштовхнувши шкіряне крісло, й повернувся до нас спиною, втупився у велике вікно. Сорочка на спині була мокра, ніби чоловік щойно піднявся на сьомий поверх без ліфта або пробіг ранкову дистанцію, яку не відкладав у будь-яку погоду. За вікном шуміло місто, байдуже до нашої сутички й у цілому до кожного з нас. Історія з мисливцями, які пропали за півтисячі кілометрів звідси сорок років тому, тим паче була байдужа й дрібна для змобілізованого й нечулого Києва. Місто, як велетенський каменедробильний механізм, перемелювало й не такі проблеми. У місті всі звикають дивитись під ноги, про небо не згадують. Місто краде в людей зорі, бо їх просто не видно у найтемнішу ніч. А без зір люди стають дрібними й егоїстичними. Збруєв це розумів і вагався. Ми живемо в зачарованій країні, де злочинець замість того, щоб ховатись, може піти у наступ. Директор холдингу спершу вирішив вигнати нас, але поглянув на гарно розмальований квартал «Черемхова слобода» й зітхнув. Яке ж виття і гавкання підніметься, коли завтра цей писака розпише безчинство радянських міліціонерів. Треба розказати, що він, Збруєв Михайло Олегович, шанована й авторитетна людина,  ні в чому не винен, а є жертвою рокових обставин.

- Я вірю у ваше благородство, - власник будівельної імперії повернувся у крісло і затарабанив пальцями по столі, роздумуючи, з чого почати.

Він вірить у благородство. Це гарно звучить, якщо згадати про бандитів із приймальні, які порізали мені шини і спалили квартиру.

- Того дня, двадцять другого вересня сімдесят восьмого року, я збирався навідатись у меблевий магазин, - розпочав згадувати колишній майор. – У кінці робочого дня… Бо домовився, що мені продадуть кухонний набір із Румунії. З масиву горіха… Не дивуйтеся, тоді меблі були в дефіциті. Переплатив сто рублів зверху, щоб привезли.

На згідливого продавця його вивела Луїза, жінка полковника, яка дружила з їхньою сім’єю. Луїза була років на п’ятнадцять молодша від полковника Сахна й називала його у компанії «мій розтоптаний черевик». Вона працювала разом з дружиною Збруєва Тамарою у будинку культури залізничників. А звідси і їхня жіноча дружба. Збруєв переживав, що розбитна Луїза розволочить Тамару, бо від дружини полковника гріхом віяло. Луїза ходила в штанах, що приставали до стегон. А тоді штани на жінках означали публічний виклик суспільній моралі. Ходить у штанах, значить, пропаща. Нерідко ще й курить… Луїза могла собі такі привілеї дозволити, бо вона жінка полковника. А Тамарі було зась, Тамару лейтенант контролював, як за схильною до злочину особою, що стоїть на обліку. З жінками не знаєш, де вилізе… Полковник горлає: «Сідай у машину! Мерщій сідай! І Литовченка тягни!..» У Сахна білий туман в очах клубочеться, закрив йому світ. Руки трясуться, на губах піна, ось-ось припадок кине. Збруєв не хотів їхати, його чекав меблевий фургон під магазином. Але з навіженим полковником не посперечаєшся. Сахно хотів провчити вискочку, який наставив йому роги, возив Луїзу у жовтих «Жигулях». Добрі люди побачили, просигналили. Вони мчали й полковник клацав зубами на кожній вибоїні. Міліцейський «бобик» наздогнав авто мисливців на розбитій лісовій дорозі недалеко від Красного. Полковник різко вивернув кермо, підрізав Дмитра Вербицького і той зіскочив уліво, на дорогу до Упирового болота. Сахно без роздумів вихопив Вербицького з машини і зацідив у вухо, аж той покотився у рів. Сили були нерівні. Полковник – великий і бурий від скаженої крові ведмідь, а начальник АТС – гарненький слабак, який умів елегантно уговорювати жінок. «Виходь по одному! - скомандував до решти мисливців начальник міліції. – Поступив сигнал, що у вас незареєстрована зброя!..»  Збруєв із Литовченком витягли із «Жигулів» Нечитайла і Холоденка. Повели всю компанію у хащі.

Ліс стояв жовтий і світлий, наче приготувався до свята. Під ногами шелестіло опале листя, пахло росяною травою й грибами-підпеньками. По дорозі проїхав важкий лісовоз і до них докотилась луна, ніби хтось палицею загупав по листу жерсті: «Тах-тах-тах-тах!..» На Упировому болоті кричала одинока чапля: «Кре-е-ек! Кре-е-ек!». Її забули й не взяли у вирій… Полковник припер Вербицького до рапатого дуба й ламав йому ребра кулаком: «А будеш, кнуре, знати, як Луїзу чіпати! А будеш знати!.. А будеш!..» І гуп та й гуп кулачищем. У Вербицького губи посиніли, він ойкав і стогнав, але вирватись від полковника не міг. «Я тобі зараз член відріжу і собакам згодую!» - духопелив без жалю свого кривдника Сахно. І тут сталося незрозуміле. З кущів пролунав постріл. Куля пролетіла перед носом полковника і потрапила прямо у чоло Вербицького. Не встиг коханець Луїзи упасти на землю, як начальник міліції вихопив Макарова й двічі вистрелив у хащі. Всі завмерли, вглядаючись. Знизу, з видолинка, обізвався чоловік: «Не стріляйте! Свої…» З кущів показався капітан міліції у галіфе й чоботях. В руці напоготові тримав пістолет Стечкіна. Вони його не знали. Якийсь він був не такий, не схожий на звичайного міліціонера у тому галіфе. Представився Нефьодовим. Підбіг до убитого Вербицького й вилаявся. «Це я його?.. – спитав і повелів рукою. – А тепер ідіть за мною». Всі пішли за ним і побачили на жовтому осиновому листі труп чоловіка у лікарняному вбранні. «А цього психа ви завалили», - сказав, озираючи всіх. «Навіщо ж ви стріляли?» - полковник Сахно махнув перед собою рукою, ніби кулю відігнав. «Хотів налякати… цього. Щоб не втікав, - капітан Нефьодов із жалем поглянув на вбитого втікача. – Цінний екземпляр…»

Ситуація вийшла з-під контролю. Що робити з убитими, ніхто не знав. Полковник Сахно відійшов з капітаном Нефьодовим убік і довго про щось гомонів. Вони ніяк не могли прийняти рішення. На центральній дорозі знов загупала палиця по куску жерсті: «Тах-тах-тах!..» Проїхав лісовоз. Міліцейський «бобик» і жовті «Жигулі» стояли недалечко, ледь прикриті деревами. Їх могли виявити випадкові проїжджі. Два мисливці - Нечитайло й Холоденко - з жахом дивились на труп свого начальника під дубом і помишляли про втечу. Збруєв із Литовченком зв’язали їх. Сахно з Нефьодовим таки сторгувались і прийняли рішення. Просте й зрозуміле своєю жорстокою вичерпністю. Збруєв убиває Нечитайла зі свого Макарова. Литовченко складає трупи у машину і топить їх у болоті. Нефьодов забирає наймолодшого Холоденка з собою, бо в нього суворий облік кадрів. Ще ніхто у психлікарні не довів, що він нормальний. Не доведе і Холоденко…

- Повторіть, що ви сказали! – перебив я Збруєва всохлим голосом. – Холоденка забрав Нефьодов?

- Так, забрав, - з готовністю підтвердив господар кабінету й ковтнув чаю, ніби йому забракло духу. – Сказав, що йому наплювати на наші проблеми. А в нього має бути порядок. Від нього ще не втікали. І тоді б не втік, якби не стрілянина полковника.

- Значить… Що це значить? – гаряча хвиля прилинула до мого обличчя. – Тата у тій машині не було?..

- Ні, - покірно підтвердив Збруєв. – Туди ми скидали трупи Вербицького, Нечитайла і того третього, психа. Я до речі, в Нечитайла не стріляв!.. Навідріз відмовився!.. Не хотів невинної крові на руках. Сахно вирвав у мене табельного Макарова і сам пустив кулю в Нечитайла. Це щоб я не відкрутився… 

- У вас вигідна позиція, - недовірливо глянув на нього детектив Григорій Бурий. – Нікого з учасників тієї розправи в живих не залишилось. Полковника нема, Литовченка нема. Нефьодова теж не знайдеш… Є незаперечний факт: куля у трупі з вашої табельної зброї. Це ваша відповідальність…

- Чекай, Григорію! Дай зосередитись, - обірвав його накручено. – Нефьодов гнався за психом, психа убили. Нефьодов забрав замість убитого мого тата?..

- Так, він забрав із собою наймолодшого мисливця. Сказав, що якийсь професор його не простить за втрату цінного екземпляра, - виразно підтвердив колишній майор, який завів слідство у тупик. – А нам хіба було не однаково? У нас і так три трупи залишились…

- Як ви спите? Спокійно?.. Які сни сняться? – зірвався я на ноги. – Упирі з болота не приходять?..

- Сплю спокійно, не хвилюйся, - звівся і Збруєв, глянув на мене холодними сірими очима. – Я ні в чому не винен… Оце вам розказав, та й очистив душу.

Ніхто не любить правди. Всі користуються брехнею.

Ми з Григорієм спустились у вестибюль «Сіті-буду». Я навіть не зауважив допитливий погляд Асі, яка може на щось сподівалась.

Новина, яку почув від Збруєва, приголомшила і потребувала часу на осмислення. Мого тата у жовтих «Жигулях», які я підняв із дна Упирового болота, нема. Там знаходились скелети начальника АТС Дмитра Вербицького, кабельника Северина Нечитайла і хворого, який утік з психлікарні. Мого батька забрав із собою капітан Нефьодов. Як таке могло взагалі статися? Як можна підмінити хворого і не зауважити? Це дико й неймовірно, але для мене виглядало на правду.