«ЗЛАМАНІ СХОДИ», роман, частина 2

Борис Крамер

Розділ двадцятий

Останні дні мене потрясли. День, ніч, погляди і лиця, уривки фраз і недомовки змішались у нескінченний калейдоскоп. Все здавалось нетривким, несправжнім й обманливим. Іларій Шаман десь пропав. Я не хотів до нього телефонувати, був злий і розчарований. Капітан виявився елементарним міліційним невдахою, який проморгав злочин. І це незаперечний факт. Місцева газета надрукувала репортаж про страхітливу знахідку й коротко описала історію з пропажею мисливців. Про неї всі давно забули, а тут раптом вона випірнула. Вітько Копиленко, мій шкільний Санчо Панса, подзвонив із Лодзі і, ковтаючи слова, висловив співчуття. Телефонували й інші однокласники, але я невиразно бурмотів і припиняв розмови. Співчувати через сорок років – це моветон. Почувався, ніби голий за склом, який не має куди сховатись. Не знав, як себе поводити…

На мамину квартиру двічі приходили поліційні детективи, розпитували, уточнювали й давали підписувати купу паперів. У них у морзі лежав мій тато і вони не знали, що з ним робити. Я здав зразки на ДНК-ідентифікацію і втік разом із Вовою на літак. Емськ мене душив і мучив. Здавалось, якщо звідси утечу, зникнуть й жалі. Далі від ворожого міста, від холодильника, де зберігались рештки тата. Я намагався думати про батька, як про незнайомого мертвого чоловіка, знайденого у «Жигулях». Але мама наскільки прив’язала мене до нього своїми оповідями та спогадами, що я його сприймав, як живого. Чи щойно померлого. Все моє єство протестувало проти  кісток в авто, що були колись моїм батьком.

Я з азартом допомагав Вові вантажити й перевозити його багаж, ніби ті зусилля зараджували забути, викреслити з уяви витягнуту з Упирового болота машину зі скелетами всередині. Навіть дозволив Удовенку на знак вдячності відкрити новий ремонтний бокс. Нехай розвивається, якщо хоче. Але жовте забруднене авто, висмикнуте краном з Упирового болота, не зникало з-перед очей, неначе тому навіженому, що розкопував траншеї й безіменні поховання, шизофренічна лопата. Воскобойникова знала, що казала. Я точно стану її пацієнтом…

У дворі на Татарці трохи заспокоївся. Моя самотня «Ауді» стояла там, де її залишив. Припала тонкою пилюкою. Поспішливий рекламіст засунув за двірник папірець. Його не цікавить, прочитаю я ту рекламу чи жбурну у сміття. Йому головне рознести й позбутися. У піску гралися діти, посипали одне одного і сміялися. Біля заднього входу магазину спортивних товарів стояла буда й два вантажники неквапливо носили всередину ящики. Чоловіки перегукувались, ніби були у лісі. На лавці під каштаном три літні жінки, які забули про дітей, перервали розмову й окинули мене поглядами воєнізованої охорони…

У квартирі вдарив у груди запах горілого й вологи, кислих харчів і прілого ганчір’я. Я думав, що тут уже все вивітрилось. Хоч і залишив вікна відчиненими, сморід паленого висів неймовірний. Здавалось, той тяжкий сопух разом із водою пожежників проник у стіни і речі. Тепер його не позбудешся, поки не зробиш ремонт. Я здивувався, як це в мене під дверима не стоїть черга нижніх сусідів, яких пожежники залили. Мабуть, генерал Хромовий постарався, компенсував втрати. Мені він нічого не компенсує. Я мушу сам ремонтувати квартиру, поки Ії з сином нема. Сподівався, що дружина після Мілану повернеться, обіцяла ж. Не можна рвати почуття безпричинно. Я ж не рву. З Асею он нічого не вийшло. Я тому радий…

Кинувся у домашні клопоти. Вологий одяг і постільну білизну здав у хімчистку та пральню. Повиносив з коридору, де найбільше горіло, розмоклі меблі, почистив паркет. За цим поїхав по будівельних магазинах обирати шпалери. Прикидав, сподобаються вони дружині чи ні. Бо мені, як кажуть поляки, вшистко єдно, лише був би мир у сім’ї. Моя мила поступово, непомітно обплутала мене своїми чарами, пурхала навколо мене метеликом, обвівала лоскітливими барвистими крильцями, а я з сачком бігав за нею, поки сам не впіймався. Хоч і вдавав з себе гуляку й ловеласа, весь час потерпав, аби не переборщити. Я таки кохав її і не уявляв, що вона може піти до іншого. Це просто жерсть!.. Чоловік утрачає жінку через тисячу причин, головна з яких – його свинство. Можна не розуміти гарні вчинки, але погані свої діла він точно знає.

Кохання – це такий таємничий третій, якого важко впіймати.

Познайомились ми з Ією випадково, як нерідко трапляється з усіма довготривалими знайомствами. Ія впала на ескалаторі в метро, каблук підвернувся. А я гепнувся на неї, ніби тюлень. Дівчисько піді мною роздерло коліно й зашипіло від болю. «Ой, відпустіть!» - вигукнула. Вдарила мене сумочкою й кинулась на вихід, бо поспішала на лекції. Я винувато потюпав за нею, белькочучи, що донесу на руках, наполягав, щоб зайшла в аптеку і наклала пластир. А вона втікала від мене, як від прокаженого. Вулиця Політехнічна підказала мені, що незнайомка вчиться в КПІ. Там її й виглядав кілька днів. Джентльмен бажав спокутувати провину власною кров’ю. Чоловік найкраще відбивається не в дзеркалі, а в жіночих очах. Ія кілька разів розвела мене на компанію, бо тільки разом із подружками погоджувалась на каву. І насміхалась разом із ними над невдачливим кавалером. А потім якось само собою склалося, що Ія потепліла й розправила крильця. Дівчата знають, на кому зупинити вибір. Їм здається, що вони ніколи не помиляються. Не послухала батька-генерала…

Ремонт просувався повільно, бо я ніколи не клеїв шпалер. Виходило косо й нерівно, та я не відступав, бабрався у домашніх клопотах, щоб забути про Емськ. Мене ніби витягли з теплої мушлі й кинули на пронизливий вітер. І я ніяк не міг повернутись назад, у звичний стан упевненості й спокою. Скрізь – зовні й всередині – бедлам і нелад. Меблі розмокли й поламались, сімейний портрет, знятий на яхті, розбився і все моє життя порвалось, розлетілось на клапті.

Емськ нагадав про себе дзвінком Іларія Шамана. Його голос був рипучий і з задишкою, як в Еда Хезерлі, коли той випивав багато кави й викурював сигару.

- Синку, я до тебе з новинами, - мовив, прокашлявшись.

Він напевне сидів у кафе і прочищав горло віскі.

- Кажіть, - коротко відповів, напружившись.

- Результати ДНК-аналізів будуть тижнів через два, - зітхнув Іларій і зразу додав. – Зате кулі!.. Кулі ідентифікували…   

Я мовчав, не перебивав його, адже старому хотілось потягнути паузу.

- Вони випущені із табельної зброї. І не складало великих проблем встановити, чиєї… Стара табельна зброя зберігається в арсеналі обласного управління. Дві кулі з пістолета Макарова, одна – зі Стечкіна. Ті, що з Макарова, на час нашої… е-е-е… хм… події були зареєстровані за полковником Сахном і лейтенантом Збруєвим. Третій, Стечкін, не встановлений. У поліційній, а перед тим у міліційній, базі цей пістолет відсутній.

- Що це значить? – нарешті я спромігся видушити з себе питання.

- Арифметика проста, - Шаман ковтнув кави й важко засопів. – Двох мисливців убили Сахно і Збруєв. З третім пролітаємо… Кому належав пістолет Стечкіна? Зараз буду виясняти, чи був із ними сержант Литовченко.

- То виясняйте! Хто вам заважає?

Іларій мене дратував. І це ще лагідно сказано.

- Ехм… Нема у кого! – вигукнув Шаман із підкресленою виразністю. – Полковник Сахно утік!.. Ухилився!.. Поклав на лице книжку й помер. Серце не витримало… Льоня прийшов, а він не дихає. Так що тут я у прольоті. Хоча, думаю, старий кадр все одно нічого б не сказав. І Збруєв нічого не скаже…

- Як нічого не скаже? Убив людину і нічого не скаже?..

- А от уяви собі!.. Прикусить язика й буде мовчати, - наполіг на своїй версії капітан. – Що ти йому зробиш? До суду потягнеш?.. Через сорок років?..

- Ну… Не знаю, - завагався я. – Є офіційна форма допиту, протокол…

- По-перше, ніхто у Київ звідси спеціально їхати не буде, - почав перераховувати свої резони старий слідчий. – Перешлють папери, щоб допитали столичні поліцейські… А в Збруєва гроші, сам знаєш. По-друге, Збруєв закриється адвокатами. Тепер уміють тягнути гуму… По-третє, ні в кого нема бажання розкривати злочин, за яким майже три строки давності.

- Що ж тоді робити?

Я кинув рулоном шпалер, він розкрутився по всьому коридору. Іларію вічно все заважає, не може сплатити борг.

- У сім’ї сержанта Литовченка залишилась дружина й онук. Поговорю з ними, може щось знають.

- Сумніваюсь, що сержант мав незареєстрованого Стечкіна, - скептично оцінив його намір.

- Я теж… Але інших варіантів нема, - кахикнув Шаман. – Синку, ти мене вважаєш нудним. Старі люди не нудні, вони обережні… Не нароби там дурниць! Згадай, на початках ми думали, що діло пропаще. А бач, як просунулись. Усе вкладеться у логічну ланку, почекай. Процес пішов і його вже ніхто не спинить. До речі, подейкують, що Льоня… Сахно-молодший… Хотів засипати те болото будівельним сміттям. Три-чотири КамАЗи – і ми б не докопались. Щось у нього не зрослося. Не встиг…

- Мене ніхто не спинить! – буркнув й перервав розмову.

Нехай крутиться в Емську, шукає. А я вже вирішив, що буду робити. Чекати новин від повільного Шамана не було сил. Мене підганяло обурення. Остогидла квартира з незавершеним ремонтом також утратила смисл. Поки не знайду убивць тата, все не матиме значення. Такий був розклад речей і обставин.

Молодий детектив Григорій Бурий відгукнувся зразу, ніби чекав мого дзвінка.

Страницы