«ЗЛАМАНІ СХОДИ», роман, частина 2

Розділ дев’ятнадцятий

Упирове болото такого здвигу техніки й людей не бачило споконвіку. Тесть-генерал постарався. Полковник Венгринович із Хутора Будилівського прислав десант – могутній тягач із лебідкою та гідравлічним краном, п’ять солдатів, які з радістю вирвались із частини. Командував тим десантом капітан Руслан Вощиковський, невеличкого зросту чоловік, який жваво бігав і давав тумаків підлеглим, щоб швидше справлялись із розгортанням техніки. У Вощиковського від сонця на носі облізла шкіра. Ніс почервонів, підпухнув і здавався чужим на довгуватому обличчі. Капітан озирнувся, до кого звернутись, щоб доповісти, що команда прибула й готова до роботи. Підбіг до Іларія Шамана й козирнув. Той поблажливо махнув рукою, щоб не метушився. Він привіз із собою слідчо-оперативну групу поліції та судово-медичних експертів. Мав надію, що операція пройде успішно, ми дістанемо «Жигулі» Дмитра Вербицького й тоді поліція відкриє кримінальну справу по факту загибелі людей. А кримінальна справа – це нове слідство. І тоді у фігурантів з’явиться статус підозрюваних. Нехай і з перспективою непідсудності за терміном давності злочину.

Керівник поліційних детективів лейтенант Тарас Реут цибав над болотом, немов лелека, й зазирав у темну воду. Він поверхово розпитав Іларія про давню справу, тож з нудьгою дивився на латаття, звідки йому мали витягти очевидний «висяк». У лейтенанта вчора народився синок, три кілограми двісті вісімдесят грамів, зі зморщеним личком і крикливий. Поліцейський подумки був поряд із дружиною Тетяною та новонародженим, для якого вже вибрали гарне ім’я Назарій. Ця «болотна» справа зіпсувала йому свято.

Вова показав місце, де ймовірно утопили «Жигулі» з мисливцями. Солдати почали закидати гаки й підчіплювати авто. Кожного разу, коли спроба не вдавалась, той, що сидів на висунутій балці крану, кричав:

- Мимо! Опускай ще раз!..

І знову:

- Майна! Майна! Трохи вбік!..

Зрештою, всі зусилля виявились марними. Капітан Вощиковський одягнув водолазний костюм з балоном, прив’язав на пояс линву і скомандував його опускати разом із гаком. Троси закрутились і водолаз зник під лататтям. Піднявся вулкан бульбашок і намулу. Поліцейський Тарас Реут відірвався від думок про малюка Назарія і застиг на березі, потерпаючи, аби старий «глухар» не потягнув за собою нову жертву. Відчайдушний капітан випустив нагору чергову вирву й водяний вир, посмикав за линву, щоб його виймали. Він таки зачепив троса за колесо.

Потім сів на березі й фиркав, як брудна видра. Я дістав із машини Шамана дві пляшки води й поливав його, змиваючи з обпеченого носа баговиння.

Кран натужився й загудів, піднімаючи з болота авто, що пропало сорок років тому. У мене затерпнули руки і я лив воду не на капітана, а на траву. З латаття виринув бампер машини, потім мотор, лобове скло. Кранівник спинив лебідку й махнув рукою, щоб усі відійшли, бо нема місця, куди покласти. Ми розступились. Нарешті кран гупнув знахідкою на березі. З жовтих «Жигулів» потекла твань із п’явками, рачками, щипавками й вертлявими пуголовками. Всі застигли, розглядаючи знахідку. За брудними вікнами нічого не було видно. Серце гупало, ніби я пробіг марафонську дистанцію і зараз упаду на останніх метрах. Я відвернувся, бо мені підкотився клубок.

До машини підступив експерт і відчинив двері. Зсередини хлинув брудний потік. В салоні сиділи, похилившись, три скелети. На задніх сидіннях один лежав на колінах в іншого. Третій спереду на пасажирському місці. Місце водія було вільне. Мабуть, той, хто топив «Жигулі», розігнав їх на всіх газах і вискочив. У кожного мисливця в черепі чорнів отвір від кулі.

Доля людини не самою людиною пишеться, а тими, хто її оточує.

Сльози здушили мене і я зайшов за кущ. Крізь листя й гілля побачив, як експерти відкрили багажник і знайшли там три мисливські гвинтівки, брезентову сумку із запасними набоями та харчами, що розклалися. Залишились цілими й дві пляшки «Московської». Горілку чоловіки взяли для відпочинку. Ірина Воскобойникова казала мені, що не треба чіпати те, що забрала земля. Померлим слід залишатись там, де вони померли. Така залізна логіка війни. Війна триватиме доти, поки живий останній її солдат. На яку війну потрапив мій батько? Імперія зла не минула. Вона сидить у кожному з нас – в Іларієві Шамані, в Збруєві, у полковникові Сахно, у Вербицькій, в асистентові Томину, у мені. У тисячах і мільйонах людей. Вона житиме, поки будуть ті, хто її пам’ятає. Вона нікого з нас не відпустить живим. Помремо ми, здохне імперія. Пройдуть покоління, поки забудуться всі кривди й загояться рани.

Там, куди ми озираємось, нема дна.

Я не хочу прощати убивцям мого тата. Я їх знайду і покараю!..

Якщо війна, то до кінця!..

- Їдьмо звідси, їдьмо, - вивів мене з-за куща Іларій. – Тут без нас обійдуться… Співчуваю тобі, синку, але нічого не вдієш.

- Знайдіть тих, хто убив тата! – хрипло вигукнув. – Теж мені слідчий…

Шаман нічого не відповів, сів у «Mitsubishi L200», почекав нас з Удовенком і поїхав із лісу.