«Зогнилий», оповідання

Євген Лір

— Погано. Але що одна жінка зробить? Після того, що вона побачила, їй стане клепки тримати рота на замку.

— Ти дивився новини?

Арон зіщулив очі та пожбурив недопалок у смітник.

— Ні. Ліг спати одразу, як повернувся.

— А дарма. Там іноді показують дуже цікаві речі... Наприклад, стару гапідську відьму, що волає по центральному телебаченню про те, як, — тут він підвищив голос до знущального писку, — «навіжені молодики увірвалися до нашого табору вночі, почали лупцювати нас битами, нікого не щадили, ой леле! Ішли зі смолоскипами й підпалили усе та й зникли собі!»

Гестер засмучено відвів очі від свого ватажка й утупився поглядом у сіре небо.

— Ця брудна зміюка не просто скаржилася легковірним глядачам. Так тільки здається на перший погляд неосвіченим. Насправді ж вона за кошт ґрантожерів — а може й чесних платників податків, які ніц про це не відають, — залила смоли у довірливі вуха, продовжила свою паскудну справу. Не забувай, що її головна мета — нав’язати нам їхній кочовий спосіб життя, зрушити основи нашої держави, спаплюжити все, у що ми віримо. Гапіди й досі не можуть примиритися із поразкою, якої їм завдала історія. В них нема батьківщини, нема своєї землі, даної Богом, бо вони самі її втратили. І тепер хочуть, щоб ми втратили свою.

Краєм ока я помітив, як довкола нас почала збиратися невеличка зграйка подорожніх. Кілька студентів, літнє подружжя, дівчина з великою торбою, дідусь з онуком... Арон вміє приваблювати людей, хоч зараз він і робив вигляд, наче розповідає все це тільки нам, своїм побратимам.

— А держава мовчки спостерігає за тим, як вони нахабніють дедалі більше! Згадайте, скільки разів ми чули про викрадання дітей, зґвалтування жінок, продаж наркотиків та інші улюблені заняття гапідів по ТБ, від знайомих чи звичайних, пересічних людей? Ці люди завжди несуть із собою бруд, розбрат і розбещення. І де закони, що мають їх обмежувати? Де поліція, коли вони порушують наявні закони? Нема їх! А ми — люди Явора, і це — наша земля! Тому, — тут він понизив голос, — ти й сам розумієш, що треба розшукати ту жінку й привести до нас. Хай вибачається на камеру так само, як брехала. Гестер знає, до якого табору вона пішла. Займіться цим.

Віддавши наказ, Арон вдарив себе кулаком у груди. Я зробив так само у відповідь, і він разом з побратимами розвернувся й подався геть.

— Що це в тебе?

— Га?

— На руці. Покажи на світло.

Я підвів правицю догори, щоб тьмяне світло кухонної лампи бодай якось змогло освітити її. Гестер, що сидів на стільці навпроти, нахилився до мене й уважно розгледів вказівний палець.

До цього ми теревенили про різні речі, що зазвичай сповнюють бесіду двох чоловіків, які майже не знають одне одного, проте змушені гаяти час за балачкою. Із цікавого: я дізнався, що Гестер обожнює пісні Девіда Стардаста. Неочікувано.

— Чуєш... Ти нічого не дряпав?

Він боляче стиснув палець нігтями, і я побачив, як з ранки почав сочитися брунатний гній. Той самий, що вранці сочився із зуба. Втім, самого зуба вже не було — коли ми повернулися до моєї квартири, я за порадою Гестера прополоскав рот розчином соди. Спочатку сплюнув кров’ю впереміш з гноякою, а потім виплюнув смертні рештки зубної коронки. Боліли також сусідні зуби, сильно стріляло в око. Знеболювального лишалося дві пігулки.

— Ні. Це зранку ще.

— Тобі б краще до лікаря. Виглядає потворно.

З цим важко було сперечатися: гнійник на пальці розрісся до розмірів великої монети. Мені не хотілося думати, до чого воно. Ще й око сльозитися... До біса це. Я поглянув на годинник.

— Ходімо.

— Та ще ж тільки десята. Краще опівночі...

— Я сказав ходімо. Гестере, ця хвойда може бути де завгодно. Тим паче, чутки про наші плани можуть дістатися табору раніше за нас. Якщо вона втекла одного разу, може вислизнути з рук і вдруге.

Страницы