«Зогнилий», оповідання

Гестер відвів погляд у вікно. Я скористався цим, щоби рішуче підвестися. Зрештою, він пішов слідом за мною.

Арон повідомив, що другий табір гапіди розбили у полі за парком неподалік від автовокзалу. Звичне для них середовище: багато людей, що снують у різних напрямках, далеко від центру міста. Пішки туди пиляти добрячу годину, тож ми доїхали до станції трамваєм.

Не встиг я ступити на стежину, як щелепа озвалася пронизливим болем. Тепер не гапідська голка жалила мій нерв, але справжній гаспид рухався вниз і вгору, вивільнившись із полону враженого зуба. Треба було вирвати хвору часточку ще вранці, аби витягнути змія зі свого тіла, — але вже запізно. З обличчя Гестера я зрозумів, що спазм приховати не вдалося. Тож я натягнув балаклаву.

— Вдягай-но свою. Чи хочеш, щоб її родичі тебе потім шукали по місту?

Ми вирушили у ніч.

— До речі, я тут згадав... Пам’ятаєш, за цією старою ховалася якась дитина?

Я навмисно крокував ліворуч від Гестера, аби чути його правим вухом. У лівому наче закопалася зграя черв’яків. Точно роздулася шишка чи щось гірше, проте я не дозволяв собі чіпати руками — минулого разу ні до чого доброго це не призвело.

— Ага, було таке.

— То як гадаєш, — тут його голос ледь чутно зламався, — вона теж врятувалася й втекла?

Десь ліворуч у хащах парку пролунав веселий дівочий сміх.

— Сподіваюся, що ні.

Гестер швидким порухом почухав собі лоба.

— А якщо все ж-таки... Нам доведеться її теж?..

— На місці вирішимо. Ножа не забув?

Він нервово кивнув і похлопав себе по куртці — мовляв, він там, у внутрішній кишені. Добре, що йду не сам.

За кілька хвилин ми вийшли за межі занедбаного парку й опинилися на відкритій ділянці ще занедбанішого пустирища. На диво, табір було видно здалеку: селище гапідів сірим хребтом з нерівними кістками виділялося на тлі довколишньої чорноти. Тут і там виднілися невеличкі світильники — чи то смолоскипи, чи то ліхтарі. Я вже не міг відрізнити одні від інших, бо щомиті витирав хусткою сльози, які поволі крапали з лівого ока. Шкіра довкола вій натерлася, ще й у носі почало свербіти. 

— Спочатку спробуємо побалакати з ними.

Здається, мій напарник зрадів такій перспективі. Тим паче, що цього разу гапідів було помітно більше за нас.

Щоразу найсильніше вражає те, як гапіди сприймають гостей. Коли людина заходить до табору, на неї дивитимуться, за нею спостерігатимуть, її можуть зачепити, проте до неї ніколи не звернуться першими. Ми тут гості, гадають вони. Це нам щось треба.

Цього разу було так само. Ми ступили до кола вкритих брезентом халабуд, намагаючись не зіпнутися об щось на землі: тут і там валялися дитячі іграшки, саморобні меблі та інші предмети побуту. У центрі селища палало невеличке вогнище. Коло нього сиділи діти, двійко стариганів та трійко жінок. Чоловіки, що до цього гучно про щось сперечалися, раптово замовкли та вперлися у нас поглядами своїх темних очей. Вчора вночі все виглядало так само. Перед тим, як прийшов Арон та його побратими зі смолоскипами.

— Її тут немає, — нервово повідомив Гестер. — Мабуть, пішла кудись, зникла деінде. Ходімо звідси.

— Ні.

Намагаючись не звертати увагу на головний біль, що утворював єдину симфонію з пульсуванням у вусі, слізьми в оці та конвульсіями в щелепі, я твердим кроком попрямував до вогнища. Один з молодиків переступив мені дорогу. Так само, як минулого разу.

— Спокійно, ми поговорити, — просичав я. Не знаю, яку гримасу юнак побачив на моєму обличчі чи як прозвучав спотворений агонією голос, проте щось змусило його поступитися.