«Зогнилий», оповідання

Чоловік із сумним обличчям нахилився до мене, але майже одразу ж з огидою відсахнувся. Лівим оком я більше нічого не бачив — гній, наче в’язка карамель, заліпив його остаточно.

— Облиш його, — почувся жіночий голос. — Він уже зогнилий.

Понад усе на світі я прагнув того, щоби лезо з розмаху ввійшло у мою горлянку й розіпнуло її, позбавило мене страждань. Я волів благати чоловіка повернутися, проте з горла виривалося лише хрипле булькотіння. Сумний гапід зник з мого поля зору, лишаючи сам на сам з болем, який поволі ставав моїм другим єством. Нездатний відвернутися чи підвестися, я дивився засльозеним правим оком на мертве тіло свого побратима, поки гній, переможний зміюка-гаспид, все глибше занурювався у нетрі мого власного тіла.

Раптом ще одна тінь з’явилася на тлі червоної ганчірки. Менша за попередню, вона повільно і наче непевно наблизилася до мене й сіла навпочіпки біля моєї голови, затуляючи решту світу. Світло більше не виблискувало у її чорних оченятах. Довге волосся звисало аж до самої землі.

Дівча уважно спостерігало за моєю агонією, закарбовуючи у пам’яті кожну мить.

Усі збіги зі справжніми подіями та особами випадкові.