«Зогнилий», оповідання

Я чув нерівне дихання Гестера праворуч, відчував на собі погляди десятка очей, десятків очей, цілої прірви темних очей, що ховалися у ночі. Зір остаточно розфокусувався: біля яскравої плями ватри мерехтіли неясні тіні, які ще мить тому були людьми.

Раптом хтось узяв мене за лікоть. Я інстинктивно вирвав руку й миттєво обернувся, але побачив лише літнього чоловіка з сумним обличчям та величезним черевом, що ледь вміщалося у потаскану футболку. Він хитнув головою, вказавши на саморобний намет неподалік.

— То ви знаєте, по кого ми прийшли?

Чоловік лишень замружив очі та відвернувся.

Відвівши целофанову завісу, яка символізувала двері, ми з Гестером зайшли всередину. Трималися напоготові.

Суцільну темряву помешкання розрізала самотня гасова лампа, що стояла на землі у дальньому закутку. Тхнуло брудними тілами, рибою та якимось мастилом. Спочатку здалося, ніби в кімнаті порожньо — я навіть кинув погляд через плече, щоби ніхто не схопив нас зненацька, — але за мить Гестер шумно видихнув та попростував уперед. Він скидався на людину, котра хоче якомога швидше розправитися з неприємним обов’язком. Я вирушив слідом.

Вухо пульсувало настільки сильно, що її голос долинав ніби зіпсоване радіо.

— ...ала що т... ...еш.

— Що вона каже? — проричав я Гестеру.

– Каже, знала, що ти прийдеш.

Самої жінки я досі не бачив. Тільки ліхтар і червоне дрантя десь позаду. Я доклав усіх зусиль, аби бодай на хвильку прийти до тями. Ясна боліли настільки сильно, що доводилося тримати рота прочиненим, чіпляючи рештками зубів тканину балаклави. У голові стукотіло так, наче хтось молоточком обробляв мої мізки, як м’ясо для вечері.

— Де ти? Покажися! — вигукнув Гестер. Голос у нього тремтів.

Проте замість жінки із темряви до нас вийшло мале дівча. Довге волосся спадає на плечі, світло ліхтаря виблискує у чорних оченятах. На вигляд дванадцять, не більше. Навіть крізь сильну лихоманку я розумів: це вона ховалася за старою минулої ночі.

— Виходь сама, дитина ні в чому не винна!

Я впав на коліно. Щось тепле сочилося з лівого вуха і крапало на плече. Гестер цього не помітив. З темряви знов пролунав голос жінки:

— Забирайте дівча та йдіть. Дайте нам спокій.

Червоні плями наче зійшли з червоної ганчірки та рваними миготливими цятками заповнили все довкола. Я хотів, жадав відчути у роті знайомий сталевий присмак крові, проте смакував лише гній — ядучий, слизький та бридкий. Важко було зрозуміти, звідки він саме — з ясен, з легенів чи з носа. Можливо, звідусіль водночас.

— Нікуди я не піду, — що це, рішучість у голосі Гестера? — Ми — люди Явора, і це наша земля!

Я стягнув балаклаву й жадібно вхопив ротом повітря, щоби притупити блювотний позив.

— Це ви прийшли до нас непроханими, ви забруднюєте наші землі, псуєте нашу молодь, викрадаєте наших дітей!

Голос Гестера змішався у моїй свідомості з промовами Арона. По суті, то він говорив через вразливого юнака, що мав його проповіді за власні думки.

— Лиши дитину тут, а сама ходи з нами. Гадаєш, що можеш просто так наговорювати на нас, паплюжити нашу справу перед чесними людьми? Хіба ти...

Неясний силует виступив з темряви. Я спробував гукнути Гестера, проте натомість мене знудило. Весь світ перетворився на суміш миготливих червоно-чорних сфер. Кожний м’яз мого тіла озивався болем, поки я намагався вивернути з себе отруйну гнояку. На якийсь час мене оглушило, бо чув лише дзвін у вухах та шалене стукотіння власного серця.

Коли спазм відпустив, довкола розкинулась тиша. Я впав долілиць на землю, щокою торкнувшись мокрої трави. Щось затуляло гасовий ліхтар: великий темний силует лежав на землі, так само, як я, і ще хтось схилявся над ним. Мабуть, той, що стояв, побачив, що я отямився, бо розпрямився — я побачив його величезне черево — і ступив уперед. У тьмяному світлі зблиснуло лезо.