«Запах фіалки», пригодницька повість

– Я ж не панського роду… Та й у нашому екіпажі багато нижніх чинів було як не з Херсонської, то Київської губерній. Був навіть один земляк з Любомирки. Десь у Херсоні й прижився, Михайло Балагула.

– А от дядько Драбина вже записався як Драбіна. Баба Галя казали.

– Так отож. У городі всякий драний чобіт швидко стає сапогом, – сказав дід і сплюнув. – А гарний хазаяїн же був, хіба шо занадто улесливий. Це все Горпина… Вона його й підбила в Єлисавет перебратися.

Увечері я збігав у степовий гальюн, і золота копійка вернулася до мене. Я довго чистив її в Інгулі. А потім схаменувся: вона ж потоншає від цього! Вирішив показати її завтра дідові, щоб він знав, що я не дурно їстиму хліб.

Розділ шостий

Знову таємничий вершник. – «Ридай–мати». – Ким же я хочу бути? – Нічна проява. –  Ліворвер і рогатка.

Ночувати наступного дня ми зупинилися в Тирловій Балці, яку дід пам’ятав ще зі своєї молодості, коли він з родичами їздив у Крим. Тут був невеличкий ставок, що набігав з  джерела, і паша для коней. Дід зайнявся вечерею, а я випріг Циганку, надів пута й одвів  у  степ пастися,  а сам видерся на степову могилу.

Довкола простирався неозорий степ. Ні деревця, ні бодай куріня. А про ліси й говорити годі.

Біля Інгула в кущах пурхали перепілки. Далеко в степу промчала зграйка сайгайків. А ген далі на шляху з Єлисавета я помітив рухливу цятку. У підзорну трубу розгледів, що це вершник на коні чорної масті. Він прямував у наш бік. Про всяк випадок я дружньо помахав йому рукою.

Помітивши мій помах, вершник зупинився, постояв, відтак рвучко звернув убік і за хвилю зник у байраці. Невже злякався мене?.. Хіба я такий страшний?.. Хоча, в такому безмежному степу самотній людині не варто бути безпечною.

Коли я вернувся до воза, дід кивнув на могилу:

– Це «Ридай–мати». Я тут зі своїм батьком зупинявся років тридцять тому. Тоді якраз її розкопували.

– Чого назвище таке, «Ридай-мати»?

– Кажуть, що тут поховали порубаного ворогами молодого козака. І мати приходила на могилу і ридала, аж у селі було чути.

– А які вороги?

– Хтозна. Багато їх було. І кров людська лилася як водиця.

– А тепер?

– Та й тепер не краще. Як згадаю Севастополь – скільки люду полягло. А за шо?...

– Знайшли клад у цій могилі?

– Лише кістки та іржаві мечі. А ще – макітру із спорохнілим зерном. Далі не копали. Бо наскочила поліція. Всіх нагнали, а викопане повезли в Єлисавет.

Я покосився на могилу, яка мовчазно стовбичила у степу, нагадуючи про свої незвідані таємниці. А може, справді, там щось є?.. Ото б поколупатися, знайти який шмат золотота або хоч червінець…

– Діду, а ви знаєте, ким я хочу бути?

– А хто ж цього не знає, – усміхнувся дід. – Все село знає.

Це дід натякав, як мене одного разу покусали бджоли, і я кілька днів ходив з розпухлим лицем, викликаючи у кожного посмішку, а в деяких дурносміхів, яких, мабуть, не ніколи не кусали бджоли, навіть регіт.

– Вам смішно… Не хочу я бути пасічником, я ж вам уже казав.

– А ким же?

– Вгадайте!

– Я тобі шо, ворожка?

– Попробуйте!

– Чумаком?