«Запах фіалки», пригодницька повість

– Може Гайдук? 

– Чого б йому нападати на нас?

– А Циганку вкрасти?  Або Фіалку?

– І оце крастися за нами стільки?.. – сказав дід. – Але треба бути обачними. Від сьогодні вночі спатимемо по черзі. Відсипатися – вдень, на возі. Лягай. А я до світання початую.

Я знов умостився під возом, услухаючись, як на возі вовтузиться дід, як форкає, теж не спить, Циганка, як тріщать цвіркуни. А потім в один миг заснув і мені привидився степ, рясно обставлений курганами й вітряками, а десь далеко за густими пахучими травами – чиясь знайома дівчача постать, яка, наче, вабить до себе легкими порухами руки…

Розділ сьомий

Давидів Брід. – Дівчата на березі Інгульця. – Молодиці–купальниці. – Німецька колонія. – Я вчу німецьку.

У полудень ми доплуганилися до села Давидів Брід. Дід послав мене в лавку купити махорки. Повертаючись назад навпростець, я натрапив на кам’яний хрест з написом, що тут поховано полковника Чорноморського війська. Це було старе занедбане кладовище. Поруч, на новому, ховали мерця. Я нишком перехрестився правою рукою, а потім відхрестився, щоб не вадило, ще й лівою і мерщій подався до діда. На дорозі знайшов підкову і з полегшенням зітхнув – підкова приносить щастя.

Дід отаборився на правому березі якоїсь широкої, але мілкої річки,  зарослої рідким шелюгом. На протилежному тирлувалися вівці і хмарою блукали качки та гуси.

– Шо це за річка? – спитав я.

– Інгулець.

– Той, шо в Єлисаветі? 

– То Інгул. А Інгулець починається десь біля єградківських хуторів. Бачив, коли йшов?

– Був якийсь струмок. Геть непомітний в очеретах.

– У цю пору всі степові річки міліють. Але тут вона таки схожа на справжню річку. А при впадінні в Дніпро – просто красень. У тебе ж карта є. Чи посіяв десь?

– Хіба там шо розбереш?

– Давай, покажу, неук.

Я достав карту, і дід потикав пальцем у місця, де починаються та куди впадають Інгул та Інгулець….

– Второпав? – спитав дід, задоволений враженням, яке він справив на мене своїми знаннями географії.

– Та я здогадувався, – сказав я. – Але сумнівався… Діду, можна я скупаюся?

– Розпряжи Циганку і покупай спочатку її. Спину й боки добре потри травою. Не давай їй багато пити.  А я тим часом куліш зварю.

– Я ще й раків наловлю.

– А ну–ну, спробуй, – давно не куштував.

Я миттю розпряг Циганку і повів до води. Фіалка з вистрибами пішла за нами. Вона раділа відпочинку, бо, не привчена до тривалих переходів, стомлювалася і, бувало, відставала, і ми мусили зважати на неї.

На мілководі я покупав Циганку і пустив сaмопaш під вербами. Спробував покупати й Фіалку, але вона боялося йти в воду без матері, хвицнулася і втікла від мене, і я ледве встиг лише покропити її водою.

Потім узявся ловити раків, відніс їх дідові, і виправ штани. Розклавши їх на сонечку, голяка шубовснув у річку.

Тільки я відплив од берега, як там з’явився гурт дівчат і дві молодиці. Я запізно помітив їхню появу. Як тепер добиратися до своїх штанів?