«Запах фіалки», пригодницька повість

Коли я ходив без штанів, я справді мріяв бути чумаком. Це було ще до того, як я захотів стати пасічником. Але коли батько не взяв мене з собою чумакувати, я розсердився і перехотів бути чумаком.

– Теж ні. Я тепер хочу бути як оті дядьки на курганах.

– Які дядьки?

– Та біля Цвітної! Пам’ятаєте, довго розкопували.

– Архиголохи?

– Ага. Наче архи… архилогохи… Тьху, язика можна зламати… Копачі!.. Ті, шо клади шукають. Я вже всі кургани навколо села облазив.

– Багато найшов? Чи дулю з маком?

– Чого зразу дулю? Дивіться. – І я показав копійку, знайдену в Зубринці.

Дід недовірливо її обмацав, попробував на зуб, похитав головою і підтвердив:

– Справжня…

– Беріть, – розщедрився я. – Буде нам на харчі.

– О, тепер ми з голоду не помремо, – засміявся дід.

– А може вона золота! – образився я за свою знахідку.

  – Може… Ех, якби знайти дідовий клад. Там точно гроші є.

– А ви скрізь шукали?

    – Тричі город перекопав.

­– А на горищі?

    – Чортма.

  – А в присьбі?

– У присьбі, на видноті? Там не шукав…

– От бачите! – зрадів я. – Ще є місця. Ось вернемося і я пошукаю.  Десь же він лежить…

Дід умостився на одній шкурі на возі, а я на другій – під возом і швидко заснув. Циганку паслася неподалік. Фіалка хрумкала траву поруч з нею.

Прокинулися від Циганчиного іржання. Вона так іржала, коли чула жеребця. Фіалка боязко тулилася до матері. Стояла чорна ніч, хоч в око стрель. Циганка форкала, стріпувала головою і вглядался кудись у темряву. Там щось бовваніло. Я  обережно вибрався з-під воза і штовхнув діда:

– Там хтось є.

Дід продер очі, почав вглядатися і винувато сказав:

– Нічого не бачу.

Я придивився знову і помітив якусь постать, що крадеться до нашого табору, ведучи на поводі коня.

– Якийсь злодій! – прошепотів я. – Мабуть, хоче поцупити нашу Циганку. Або Фіалку.

– Зараз я покажу йому і Циганку, і Фіалку,  – відказав дід і почав діставати свій ліворвер.

Поки дід порпався в торбі й готував зброю, я дістав рогатку і зарядив її найкрупнішим крем’яхом, якого мав у запасі. Стріляти я збирався одночасно з дідом.

Коли мої очі звикли до темряви, я виразніше розгледів постать людини, яка тримала на поводу чорного коня. Може це той вершник, якого я вдень бачив з кургана? Чи той, що огинався біля млина під Еградківкою?.. Він що, переслідує нас?.. Або мене?..Чи діда?.. Хто це такий?.. Що йому треба?..

Дідовий простріл пролунав над моїм вухом як грім. Я аж присів. Циганка злякано здибилася і ледь не порвала пута. Фіалка відскочила вбік. Чорний кінь схарапудився і помчав у степ. Незнайомець бігцем подався слідом, оглядаючись на нас.

Саме цієї миті я й вистрелив з рогатки. І влучив незнайомцеві прямо в лице саме тоді, коли він обернувся. Мій постріл був такий сильний і болючий, бо він скрикнув, закрив лице рукою і побіг, спотикаючись, слідом за своїм конем.

– Яка ж це бенеря була? – сказав дід, коли знову запанувала тиша.