«Запах фіалки», пригодницька повість

Дівчата взялися до прання. Хоча вони не стільки прали, скільки теревенили на весь Інгулець. А молодиці, нітрохи не стидаючись, скинули з себе майже всю одежу (у мене очі полізли на лоба!) і, затуляючи груди руками, почали купатися. Сидячи по вуха у воді, я ні–ні та й поглядав нишком на галасливих купальниць. Одна з них, бідовіша, наче забуваючи, опускала руки, якими прикривалася, і я аж сліп од видива тих білосніжних куль з коричневими пипками, які встигав таки розгледіти. «Ти диви, які вони сліпучі, аж в очах темніє… А в Наталки такі самі?.. Мабуть, гарніші, хоч і менші!»

До берега, покахикуючи, наблизився дід. Молодиці одразу ж вгамувалися і повискакували з води. Дід зупинився оддалік і гукнув:

– Добрий день, дівчатка. А де ж ваші парубки?

– Та нашо нам ті парубки? – одягаючись, відповіла через плече бідова молодиця. – Від них одна морока.

– Воно то так, дівчатка. Але й без них не можна – як курям без півня. Хто вам кукурікатиме серед ночі?

– Хіба шо кукурікати, – усміхнулася молодиця. – А далі, хоч трава не рости…

– Не бачили тут мого півника, онука?

– Ніхто не кукурікав.

– А ото? – кивнув дід на мене.

– Тю. Та ми думали, то якийсь корч плаває у воді, – засміялася молодиця, а за нею всі дівчата. – Малий ще півник... Нема на шо дивитися.

– Ще виросте. Буде бравим парубком.

– Отоді й подивимося, коли виросте,  – сказала бідова молодиця. – Правду я кажу, дівчата?

Вони радісним гомоном підтримали свого верховоду. А дід підійшов до води і махнув мені рукою:

– Годі вже, Сашко. Вилазь. А то верба з гузна виросте.

– Та я той… Пізніше… – озвався я хрипким голосом.

Мене чогось трусило, хоч вода в річці була тепла, як у ставку. Мій перчик настовбурчився, і я не знав, як цьому зарадити. Таке вже траплялося, але швидко минало. А тут на людях… Хоч під воду пірнай – чи що його робити?

– Коли пізніше? Куліш уже парує. Раки теж червоні. Гайда. А то верба з дупи виросте.

Я на мигах показував дідові, шо я без штанів, і шоб він кинув їх мені. Дівчата, як на те, повитріщалися на нас і, здогадуючися в чому річ, хихотіли.

– Шо–шо? – вдавав дід глухого. – Дівчат боїшся? Їх не треба боятися. Їх треба любити. Ге ж, дівчатка?

– Аякже! – озвалася бідова молодиця. – І дівчат, і молодиць.

– Та я хіба проти? – охоче погодився дід. – Одверніться, бо він соромиться.

Дівчата зробили вигляд, що одвернулися. Боком до дівчат, ховаючи руками свого безсоромного стирчака, я прожогом шмигнув на берег. Штани ще були вогкими, але я вже на те не зважав.

– Ого! – почувся знайомий голос молодиці. – Нічогенький півник… Який спритний… Скоро кукурікатиме!

За моєю спиною почувся дівочий регіт. Серед нього мені вчувся і дідовий смішок. Ускочивши в штани, я подавсяв до воза, обурений дідовим лукавством – отак виставити на посміховище рідного внука!

– Годі тобі. Дмешся, як миша на крупу, – сказав дід, коли ми вмостилися обідати під дальніми вербами.

– А чого ж ви?.. А вони – дурносміхи? – буркнув я, наминаючи куліш.

– Чого вони дурносміхи? Звичайні дівчата. Їм же теж хочеться подуріти, а то все – сапання, городи, худоба, – ніколи вгору глянути. Хай сміються, поки молоді. І ти смійся.

Та я вперто мовчав, показуючи характер. Але коли дід почав нахвалювати  моїх раків, я подобрішав і вже сам з усмішкою згадувавав свою недавню пригоду.