субота
«Запах фіалки», пригодницька повість
– А як кріпити? На Мишковий костур?
– Мені батько колись розповідали, що вони, коли мусили довго стояти під Каховкою, – скидали все з воза, випрягали волів, напинали шкури і каталися за вітром.
– А де вітер? Шось не бачу.
– Буде! Він весь часто міняється.
– А дишло?.. Нам треба їхати шляхом, а не бавитися.
– Тре’ шось придумати.
– От коли придумаєш, тоді й поговоримо.
Надвечір, коли дід з дядьком Михайлом, умостилися біля вогнища, перехилися по чарці оковитої і забалакалася, я відпросився в діда скупатися на Інгулі. Правду казати, мені кортіло не так купатися, як пошукати жердин. Краще більше, три або й чотири, але й дві стануть у пригоді.
Обнишпоривши околиці, я їх знайшов.
Коли я притаскав жердини до стоянки, дід і дядько Михайло вже спали. Я обережно примостив жердини під возом і прив’язав мотузкою. Буде вітер – я покажу їх дідові!
Уночі мені приснилася Наталка, яка при місячному сяйві купала в ставку, як ті дорослі дівчата на Інгульці у Давидовому Броді. Вона була схожа на русалку, сміялася і лоскотала мені вухо.
Я прокинувся. Наталки не було. То Фіалка смикала в мене з–під моєї голови сіно. Я розчаровано зітхнув і знову заснув.
Розділ п’ятнадцятий
Під парусами. – Поламаний міст. – Гостинець з неба. – Чудний сон.
Ранок видавшся тихий, і вітру як назло, все не було. І лише коли ми від’їхали від Тернівки з п’ятеро верст, нам у спину дмухнув південний вітер. Спочатку тихо, лагідно, а потім добряче. Я стрепенувся і зіскочив з воза:
– Діду! Ставмо вітрило!
– Одчепись.
– Ви ж казали!
– Шо я казав?
– Коли я придумаю, то поставимо. Щогли вже є!
– А вітер?
– Так дме якраз нам у спину!
– Хіба це вітер? От коли я служив, ото був вітер. А це так – тьху!
Дід обернувся до мене і плюнув убік. Вітром слину понесло назад до діда, і він ледве встиг відхилитися. Я було хотів зареготатися. Але вчасно прискусив язика: дід страшенно не любив, щоб з нього глузували. Почекавши, я звернувся до дядька Михайла:
– Скажіть хоч ви дідові.
– Што єму сказать?
– Шоб дозволив поставити.
– Я же скромний пассажир. Смєю лі я висказивать здєсь свайо мнєніє?
– Ще й як смієтє!
Дядько Михайло підморгнув мені і сказав у спину дідові:
– А што думаєт пачтєнний капітан єтава степнова карабля, бараздящево нєвідімиє волни степнова акіяна?
Почувши слово «капітан», дід полагіднішав.
– А шо? Чим не море?
– Діду, ви бачили, які щогли я знайшов у Тернівці? – сказав я.