«Убити Антиципатора» (уривки з роману)

Вірш Ліда записала, але прочитати його подругам не встигла. Бо зустріла Сергія. І, не в змозі постійно стримуватися, одразу розповіла йому про своє невдале життя, розчарування, біль... Цей роман був зовсім короткотривалим, і після нього в дівчини залишилося відчуття повної безнадії. Чом її турботою, щирістю, співчуттям безжалісно нехтували? Адже, якщо є непотрібним те найкраще, що вона має, як поводитися? Що пропонувати обранцю? І чому чоловіки, котрі їй не подобались, ті, кому не допомагала, шукали з нею зустрічі?

Подруг у Ліди ставало все менше – одна за одною вони знаходили собі пару, одружувалися, лише вона все так і залишалася одиначкою. Але самотньою вона себе не відчувала. Бо до неї не забарились прийти нові поетичні рядки. На цей раз їх було набагато більше, ніж раніше. Тільки читати братові Лідія не наважувалась. По-перше, знала, що він не є поціновувачем літератури, книги читати не любить, а, по-друге, боялась почути від близької людини зневажливий або насмішкуватий відгук, що міг вразити сильніше за зраджену любов.

У той час, коли брат служив у лавах Української армії, Ліда познайомилась із Олегом. Він був не такий красивий, як Борис, не такий розумний, як Володя, не такий сильний, як Сергій. Звичайнісінький чоловік – і зросту невисокого, і статури субтильної, і волосся рідке. Але ж який він був хазяйновитий! А руки – просто «золоті»! Олег почав робити ремонт у невеличкій Лідиній квартирі, дачну ділянку впорядковано засіяв морквою, буряками, капустою та кабачками; навіть для картоплі місце знайшлось. При тому й сексом не нехтував. Молода жінка на нього просто молилась.

Вони вже й заяву до РАГСу нести збирались, аж раптом Олег зізнався, що він приїжджий, житла не має, і наполіг на тому, що Ліді треба терміново дати дозвіл на його, Олегову, прописку в її квартирі, бо роботи, яка б гарно оплачувалась, без прописки знайти не можна.

– Але ж, любий, я не можу прописати тебе без дозволу брата, – несміливо заперечила закохана жінка. – До того ж, я обіцялась матусі, що ні в якому разі не прописувати чоловіка в нашій із Віталієм квартирі не буду. Казна що може бути... Не дай Боже, рідний брат без житла залишиться.

– Виходить, брат тобі дорожче, ніж коханий чоловік? – скипів Олег. – А те, що я батрачив на тебе, ніщо, пусте місце?

– Ми ж разом працювали, – здивувалась Ліда. – Разом шпалери клеїли, разом лінолеумом поли устеляли. Навіть люстри разом чіпляли.

– До речі... – підхопив Олег. – Здається, за ту люстру, що у твоїй спальні висить, я платив. Думав, що ця люстра нам світитиме, коли ми кохатися будемо. А тепер, якщо я тобі не потрібен, поверни, будь ласка, гроші. Он, в мене й чек залишився.

Обурена та ображена, Ліда повернула гроші й запропонувала брехливому нареченому забиратися геть. Коли Олег пішов, Ліді вперше стало зле. Вона не переймалася: звичайно, після таких нервувань кожній жінці стало б зле. Але, через невеликий проміжок часу, їй знову стало погано. І знов... і знов...

Коли незрозумілі приступи почали траплятися постійно, Ліда поскаржилася на незрозумілу хворобу сусідці – Ельвірі Дмитрівні. До літньої жінки – бабусею її ні в кого язик не повертався, така була підтягнута, доглянута, охайна, – молода жінка останнім часом заходила із радістю. Бо ж з кому ще було вилити, що на душі накипіло; поскаржитися, що життя не вдалося, що згодна вже й на розлученого або вдівця з дітьми... Та навіть їх немає.

         А приступи є. Невже їй судилося померти молодою, так і не знайшовши своє щастя?

Ельвіра Дмитрівна щиро жаліла молоду сусідку. І симпатична (на пухкеньких теж ласі є), і працелюбна, і порядна. До літніх людей з повагою ставиться. Завжди, як до магазину йде, до неї заходить, питає: «А вам щось купити, Ельвіро Дмитрівно? Як почуваєтеся? Може, допомогти в чомусь?» А з чоловіками не таланить. Та що поробиш? Ельвіра Дмитрівна теж мала певний досвід сімейного життя: чоловік, з яким прожила майже вісім років, зустрів молоду та й пішов до неї. Звичайно, Ельвіра Дмитрівна за ним не бігала – мала неабияку самоповагу, але гіркота на душі залишилася. Єдину доньку Риту жінка виховувала самотужки, постійно втокмачуючи дівчині життєву мудрість: не дозволяй чоловікам себе використовувати. Краще, навчися тому сама. Донька зростала розумницею і справжньою красунею – про те свідчили не лише материнське серце й очі, але й численні залицяльники. Але дівчині жоден не подобався. Той бідний, той безперспективний, а той – гуляка й марнотратник. Але невдовзі серед молодих і легковажних парубійок з’явився солідний і шанований, серйозний і – найважливіше – не одружений Валерій Семенович, головний лікар елітної клініки. Багатий і безмежно закоханий у Риточку.