«17-18-19-20» (новели, образки, візії, ремінісценції)

ОБРАЗКИ
Бузкова самотність

–Напиши у фейс-бук одній із дівчат, які можуть з тобою мило потеревенити, відведи душу…
– Я цим не займаюся.
– Відколи це?
– Ось так, не займаюся, і все.
– Я також раніше думала, що це повна маячня, але насправді це працює.
– Я тебе кохаю.
– Тобі 33 роки, ти повинен уже розуміти, що це дурниця.
– Дурниця?
– Так що, будеш писати чи ні?
– Ні, не буду.
– А я ось візьму і напишу кому-небудь.
– Валяй.
– Я не знаю, що ще робити. Останнім часом мені хочеться просто з кимось порозмовляти.
– Ти можеш поговорити зі мною.
– Більше не можу.
Не знаю, на жаль, чи на щастя, але я не можу зупинити соковитий фіолетовий потік романтичного захоплення, який бурхливо вливається у мою кров, ніби крапельниця поганої якості, пригвинчена до мого тіла з допомогою швабри. Росте бузок, я хочу знайти його і вдихнути аромат пухнастих пуп`янків.  Минають останні роки, коли я можу собі дозволити бути такою, як я нині, далі складніше, далі серйозніше.

Дівчинка

Дівчинка. Дівчина. Жінка.  Це  значить я. Мушля, смирення, округлість. Не обов`язково дивитися дуже високо, але ні в якому разі не можна дивитися в землю. Схрещую руки ось так (ставить руки, ніби приймає причастя), приймаю твоє тіло і кров твою. Молюся так, щоб ніхто не бачив, але не тому, що соромлюся. Ти розрізаєш міцне, ще не достигле яблуко, а я у свою чергу, не дочекавшись, маленькими і ніжними пальцями беру зернята і кладу їх в рот. Вони корисні для жіночого здоров`я. Роблячи кілька кроків від твого дому, раптом помічаю, що можу ні про що не думати, нехай кілька хвилин. Мені не потрібно оголювати частину тіла, щоб ти мене помітив, я ще не настільки мудра, щоб цього не розуміти, але скоро я зрозумію. А поки що мені хочеться показувати частини тіла тобі. У мене часто напівзаплющені очі, я ритмічно відводжу вбік лікоть і від нього виділяється солодкий клейкий мед золотого кольору, ти можеш приклеїтися, але я не дозволю, тому що ти дуже сильний. Дуже. Ти можеш мене убити, ти можеш мене знищити. Ти цього собі не дозволиш, тому що я слабкіша від тебе…

Корал – він як життя, як вічність
Був корал. Розкішний. Великий. Гарний. Він стоїть на вулиці на запиленому столі. Його вранці зустрічають співи птахів, дзижчання бджіл, краплі води.
Інколи стіл протирають, інколи ні.
Іноді за столом курять цигарки, і дим потрапляє коралу в очі.
Він крихкий? Мабуть, так. Як і всі корали. Пористий, дивний, нерівний, зігнутий, шорсткий. Його можуть викинути?  Взагалі-то так, як і все інше. Зима. Весна. Корал білий. На мокрому столі.
Літо. Гарячий. Можливо, лед-ледь відломилася шкірочка. 
Осінь. Жовте гарно поєднується з білим. Осінь – це ще не привід викидати корал.
Діти. Чорна коляска. Торкають корал. Твердіше, темніше.
Все ще білий. Маленькі руки, великі руки, рука в руці. Зима. Весна. Літо. Осінь – це не привід викидати корал.
Є морські зірки. Морські коники. Мушлі.
Він, як дерево. Він, як сніг. Він, як квітка. Він, як струни. Він, як огрубілий голос. Він, як волосся. Він, як життя. Він, як спокій. Він, як привкус. 
Твердість. Міцно. Дружба.
Багато років. Ніхто не зачіпає корал. Життя. Вічність.