«17-18-19-20» (новели, образки, візії, ремінісценції)

ПОШУК

Я ніколи не могла уявити свого майбутнього, було так багато мрій, але час летів невпинно, а майбутнє залишалося нечітким і невиразним, воно віддалялося від мене. За що б я не бралася,  все втрачало сенс. Мабуть, моя душа була набагато старшою від тіла. Люди, які мене оточували, раптом полюбили світанки, вони захоплювались ними і раділи  закінченню війни. Любити життя і радіти сонцю стало новою модою, але я сприймала все так, ніби зрозуміла це ще сто років тому, і нині це здавалося мені просто смішним. Коли все втрачає свою значущість і все тобі нецікаве, коли мені здається, що у мене все було і я нічого не хочу. Я відчуваю себе старою жінкою, яка була заміжньою і у неї були діти, я працювала і втрачала близьких мені людей.  Я не стверджую те, що я все знаю і що для мене немає нічого незвіданого, але мені все здається смішним. Люди, які намагаються видаватися один одному кращими, ніж вони є насправді, старі  поети-мудреці, які завжди страждають, мандрівники-фотографи, які знайшли смисл життя. Чому складається таке враження, що не залишилося нічого справжнього, не в тому сенсі, що люди прикидаються. Можливо, вони й не прикидаються, а ось я. Мені так хочеться вийняти зі своєї свідомості  коробку з нудотною грою, бо я ненавиджу цю гру, в яку граю, щоб видаватися кращою. Але я  помітила, що не можу не думати і не можу не грати. Навіть сльози, що течуть по щоках, – це доказ моєї гри. Я раптом зупиняюся і починаю аналізувати і гадати, що ж це за гра, як це виглядає, для чого? Для чого все це? Я дивлюся на нерозумні речі для того, щоб висушити свої мізки, я боюся розвитку, боюся ставати кращою і тілом, і душею, чому? Мені хочеться показувати красу, мені не хочеться бути гарною. Навіть вимовляючи ці слова, я думаю, як це звучить, і цьому немає завершення, я не можу просто жити, я не можу розуміти людей. Починаю жити по-новому, але це життя знову стає старим, починаю вживати здорову їжу – вона набридає мені, мені набридли люди, які мене оточують, мені все одно. Я не хочу бути ні сама собою, ні  людьми, я вмикаю щось на екрані, щось, позбавлене почуттів, щось, що не викликає думок та емоцій, я чую звуки.
Я знала, що в мене немає майбутнього, я відчувала, що скоро мені доведеться піти. Я прийшла до старих людей, які жили високо в горах. Було холодно й темно, але цього я вже не помічала. Вони дивилися на мене і не розуміли, навіщо я до них прийшла, їх жовті обличчя, виснажені справжнім життям, були людськими обличчями. Моє ж обличчя, хоч воно й було молодим, губилося в цих холодних скелях, ставало жалюгідним. Мабуть, вони думали, що я вважаю себе дуже розумною і тому прийшла, але якщо я і раніше не бачила смислу свого існування, то нині, знаючи, що мені написано на роду піти так рано, було б смішним робити вигляд, що мені цікаві люди і їхні нікчемні намагання зберегти свою красу і молодість. Спочатку мені було страшно й образливо, чому я повинна піти такою молодою, всі мої бажання були оманою, я знала це, тому ніколи не могла знайти себе, побачити смисл життя. Але потім я подумала про те, що я обманюю сама себе. Тепер, серед цих старих облич, я щось відчувала, вперше я відчула смисл життя. Одна жінка сказала, що вона і ще кілька найстаріших людей підуть до якогось гроту, це було наступне місце, з якого мав починатися наш новий путь.