«17-18-19-20» (новели, образки, візії, ремінісценції)

ЛЕГЕНДА ПРО ПЛАТОНА І СУЧАСНІСТЬ
(Епізодичні спогади)

По телеку транслювали різні серіали, щось про історію сім`ї і все в тому ж дусі. Я спіймала себе на думці, що дивлюся ці мильні опери, мабуть, так трапляється, коли в дану секунду не хочу грати жодної ролі, не хочу бути кимось, а лише порожніми очима перед блискотливим об`єктом, який випромінює світло. Я уявляла себе в костюмі часів Людовіка ХІV з пишним бюстом, затиснутим у тугий корсет, і зі смішною мушкою на щоці, ніби на неї сіла і прилипла муха.
У нічній кімнаті творили симфонію різні звуки – цокання годинника, якесь незрозуміле ревіння із кондиціонера, шум жорсткого диску в комп`ютері. На вулиці  парило, але вікно було зачиненим, а фіранки запнуті. У спальному районі на околиці міста ще ніхто не спав. Він відкрив шафку, у столі дістав пачку «Мальборо» і пішов до туалету. Дуже високий, він ледве вміщався у своїй нічній курилці, він поправив старий батьків годинник, на ньому була невелика вм`ятина. Це я їх упустила в перший день нашого знайомства. Було б непогано жити одному, тоді б не довелося курити цигарки вночі в туалеті. Він пустив воду і зачесав волосся, як у ЕлвісаПреслі. Над ліжком висів колаж із багатьох фотографій шкільних років, а на багатьох із них було приємне обличчя дівчини з хвилястим рудуватим волоссям. Оля була розумною дівчиною, навіть хорошою, але їй завжди чогось не вистачало, можливо, через її розум, а можливо, від того, що їй потрібно було те, що і всім. Спати зовсім не хотілося, було парко. Він узяв цигарки і зіскочив сходами вниз, в парадному відчувався запах смаженої картоплі і затхлості, а в ліфт було неприємно зайти, хоча інколи хотілося подивитися на  напис Сашка-Щуки, який він з другом випалив, коли був у  восьмому класі. Біля парадного входу на лавочці сидів сусід у червоній сітчастій майці і в одному гумовому капці. Він часто любив випити і в такому стані забував, хто є хто. «О, друг, друзяко, слухай, забув код, хай йому біс, ти не проведеш додому?» –  «Ну давай». Він обхопив руками його шию, гублячи капець. «Слухай, друг, а ти не знаєш, де я живу?» –  «Що значить, де ти живеш, тут ти живеш, Олеже». –  «Ні, ну тут-то тут, а на якому поверсі?» –  «Ніби на п`ятому». –  «А, ну так, так, а ти хто?» –  «Я Вова». –  «А, зрозуміло, точно пам`ятаю, не дурень». На ліфті вони піднялися на п`ятий поверх. Олег ще разів десять спитав: «А ти хто?» Врешті-решт він розцілував Володю і став стукати кулаками у двері. 
ххх
Він закотив рукави футболки, як у 80-ті, і увімкнув пісню «Ohmyladyheroine». І тут з`ясувалося, що він, як по другому дублю, увімкнув магнітолу на повну потужність і рушив. Рожевий гумовий фламінго, що висів на дзеркальці, загойдався в такт музики, авто набрав граничної швидкості і від цього руху гойднулося темне листя пальм біля дороги. Тютюновий дим заповнив салон і я закашлялась. Виставила голову у вікно, повітря було солодким, а в очах мерехтіла якась різнокольорова пилюка – так, що я зовсім не могла розгледіти, де я знаходжуся, та врешті, це було й не важливо. Я люблю курити цигарки тільки тут, серед пальм і солодкого повітря, серед будівель і автівок, які не можна розрізнити, ніби ми одягли окуляри з магічної лавки. Ми зупинилися біля спуску до моря. Я зняла туфлі, ноги пірнули у ще теплий пісок, я курила цигарки і пускала собі в очі дим, ми все ще тут. Інколи, коли нам сниться приємний сон і ми вже усвідомлюємо, що це не реальність, ми таємно самі від себе благаємо свою свідомість побути тут ще хоч трішки, але то був не сон, а щось інше. Я швидко забігла у воду, вона була холодною і підбадьорливою, а він стояв на березі і дивився на мене.
Він відвіз мене додому, я зняла сандалі і покрокувала по гострому камінні, викладеному біля будинку в ряд. Тепер воно кололо мені ноги, і здавалося, я навіть поранилась. Мабуть, я була на той час Попелюшкою, тоді, коли пробило 12, моя мушка Марії Антуанетти випарувалася, а висока зачіска впала, моє волосся розвіював вітер. Я повернулася додому, тут було тихо і затишно, жінка, яка у нас прибирала, прасувала татові сорочки в передпокої, праска шипіла, ніби хотіла їй щось сказати. Мама розмовляла по телефону, а садівник ходив туди-сюди і обрізав виноград. У нашому будинку ніяк не могли завершити ремонт, хлопці в панамах носили пісок і штукатурили стіни. Найбільше мені подобався сивочолий вусань, який знав усі закордонні сингли і наспівував їх. Але в такі хвилини я не могла знайти собі місця, ніби я не брала участі у цьому житті, а тільки спостерігаю за ним із підзорної труби. Раніше я любила пофілософствувати, мені ставало легше, коли я могла викласти свої думки на папері, я відчувала себе розкріпаченою хоча б тут, коли мої пальці швидко бігали по клавіатурі комп`ютера, я не замислювалася над тим, навіщо і чому я це роблю, чи зрозуміло і гарно в мене це вийде, а можливо, те письмо буде банальним і наївним, ні, я просто жила. Мені здавалося, що в такі хвилини у моїй свідомості зароджується ціла цивілізація, і вона живе зі мною у злагоді, головне – не злякати її, бо всі ці думки і відкриття є не прописною істиною, а чимось абсолютно індивідуальним і прекрасним. Коли я летіла в літаку, мені пригадалася легенда Платона про печеру, про те, як люди жили все своє життя стоячи і дивлячись на  стіну печери, яка була в них перед очима, і їм здавалося, що тіні, які пробігали по стіні, то і є цілий світ. І коли один із печерних людей побачив промінчик світла і замислився над тим, а що ж є за межами печери, співплемінники цього чоловіка не зрозумілийого. 
ххх
Потрібно проживати багато життів, жити – значить жити, а не грати ролі.  Але що, якщо для нас жити – це щодень придумувати якісь нові чудернацькі ролі, носити смішний одяг і слухати стару музику. Ми здавалися такими «великими», коли на мені була доросла сукня, а на ньому костюм, ми могли говорити про серйозні книги. Але насправді ми були дітьми. Ця істина страшенно банальна. Ми – діти.