«17-18-19-20» (новели, образки, візії, ремінісценції)

Одеса. Тепло. Продовження розповіді

Час невмолимо втікав, дуже хотілося здійснити місію, яка наміцно засіла в моїй свідомості. Як? Як можна було запам`ятати місто таким, яким воно було, людей такими, себе такою? Написати картину? Записати пісню? На дачі…  ми говорили з Геннадієм про думки. Він запевняв мене – якщо я зараз відчуваю необхідність  про це писати і говорити – потрібно продовжувати, адже я захочу сказати про щось інше. Так, правильно, але чому так хотілося зупинити час, перетворити його у щось важливе, хоча б для когось? Взяти за барки ЛЮДИНУ і з милою посмішкою і лукавинкою прошепотіти: «Милий, це важливо! Це важливо! Це важливо! Це важливо!» По правді, це вже крик, ніби граємося в піжмурки і галасуємо, так радісно і завзято. А ще я ще ніколи не була такою самотньою, як цим літом, за всю свою юність, ніколи. Смішно! І знову молодість заважає відбутися. А ще поруч зовсім нікого не було, здавалося б, у кожному живе те, що могло відволікти від істини.
Він з перервами продовжував свою історію, лежачи в гамаку. Ноги в нього, мабуть, гуділи, він смикав то лівою, то правою ногою, очі в нього були заплющені. Зараз, сидячи на цьому стільці, я була щасливою. Кілька днів тому я була на дні народження у знайомої дівчини, він проходив в закладі, який я не люблю. І називався той заклад «Парк». На столі було багато обвітрених наїдків, стіл був посипаний прекрасними квітами, мене оточували гарні, але страшенно спустошені дівчата. Вони зосередили свій зір на екранах телефонів… 

ВІЙНА

Як страшно гримлять постріли. Стає важко дихати, завмираєш, адже здається,  якщо ти рухатимешся, куля дістане саме тебе. Але ж ти не винен, не ти розпочав війну, а хтось інший, сторонній, але розплата чекатиме саме на тебе. Ні, я ніколи не полишу кімнату і не з`явлюся на світ білий, ніколи не дихатиму морським повітрям, а я ж його так люблю: воно і солодке, і солоне. Якщо вони захочуть – нехай самі приходять і нападають, але я не вийду. Кілька хвилин тиші, стає ще страшніше, у свідомість настирно вривається думка: а може, вже не залишилося нікого живого? Можна визирнути з кімнати і впевнитися, так це чи ні, але мені страшно. Мабуть, вони підступні, зачаїлися і думають, що я здамся. Від страху стає холодно, цей сильний холод поступово оволодіває усім тілом. Потрібно дістати із шафи щось тепле, але безшумно, вони можуть почути. Майже не шарудячи ковдрою, я ковзаю по ліжку, добираюся до його краю, і звісивши босі ноги, як пір`їнка, зіскакую з нього. З широко відкритими очима навшпиньках добираюся до шафи. Темно, майже нічого не видно, світло вмикати не можна – помітять. Швидко і тихо порпаюся в шафі, хапаю щось тепле і повертаюся на ліжко. Скільки ще чекати? Вони знову гримлять, мені здається, що їхнє грімкотіння тихіше мого подиху, але коли прислуховуєшся, розумієш, що це не так. Я сиджу, підібгавши ноги, рахую до ста, а вони все гримлять і гримлять.
Недавно до нас у школу приходив ветеран і розповідав про війну. Хлопці ще можуть іти в бій, а ось ми можемо бути хіба що медсестрами. Я навіть не можу нікого як слід перев`язати і крові боюся. Мені страшно визирнути у вікно, побачити убитих солдатів, а війна ж почалася всього кілька годин тому.  Все розпочалося так.
Мама:
– Донечко, ти лягай спати, завтра тобі йти до школи, а я піду!
Я: 
– Добраніч, мамо!
Мама: 
– Тільки кутайся краще, а то опалення відімкнули!
Я: 
– Добре, а ти куди!
Мама: 
– Я ще не прибрала посуд зі столу, трохи пошумлю, а ти намагайся заснути!
Я (спросоння): 
– До–б–ре!
Я лягла, тепло вкуталася ковдрою і відразу заснула. Мені снилося пшеничне поле, ми бачили його з татом, коли їздили в село. Сяяло сонце, але раптом я почула кілька попереджувальних пострілів, і перше, що мені спало на думку: «Війна!» Із завмираючим серцем я розплющила очі, гуркіт продовжувався. Але виявляється, що весь час, коли я перелякана сиділа на ліжку, прощаючись із життям, – мама на кухні гриміла посудом…