«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

— Кохати. І не важливо, кого: жінку, березовий сік, роботу, меблі. Головне, щоб ваші почуття не були сурогатами.

— А як відрізнити справжнє від сурогату?

— Перестати боятись. Кохання — це той стан, коли вас полишає страх, настороженість, обережність, з якою зривають троянду, щоб не подряпатись колючками. Кохання — це повна відсутність кимось нав’язаної логіки…

   Юлька серйозно завелась з цим письменником. Я так зрозуміла, що екстазі їй сьогодні не знадобиться. Ми п’ємо слабенькі коктейлі, пригощаємо письменника березовим соком до тих пір, коли стомлений бармен з червоними від безсоння очима ввічливо пояснив, що, мовляв, уже ранок, і до відкриття він просто не встигне як слід приготуватись.

— Хочете, я дам вам ключі від моєї квартири? Тут зовсім поряд. — зморено пожартував наостанок  бармен.

   Письменник запрошував до себе. Юлька наче і не проти. Довелось їй нагадати, що на нас сьогодні чекає аеропорт.

— Я трошечки посплю, потім занурюся у ванну, відкисну, зроблю зачіску й полечу. Чуєш, Ара, а цей дядько цікавий типчик.  Де ти його відкопала?

— Ходімо до мене.

— А речі?

— Невже в мене не знайдеться все, що тобі  потрібно? А не знайдеться — купимо. Які проблеми? Ти знову задкуєш?

— Ну а паспорт, інша херня?

— Коли ти обіцяєш мені зателефонувати? — я зрозуміла, що її вмовляти  — тільки час марнувати.

— Звичайно ж, сьогодні. Я хочу трошки поспати. Пару годин.

                                           * * *

   Ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра Юлька мені так і не зателефонувала. Її авто винесло на зустрічну смугу. Після зіткнення  з тролейбусом автомобіль відкинуло назад, де його підім’яв під себе важкий «КрАЗ», перетворивши машину на сплюснутий тазик.

    Це все, що я знаю про останні години її життя.

   Навіщо вона сіла за кермо, якщо вона до пуття не вміла їздити? Куди їй так приспічило? Чому не скористалась таксі? З одного питання витікало інше, й так без кінця-краю.

                                                         * * *

   На кладовищі лив теплий, наче липкий дощ. Я переживала, щоб у сумочці не просякла вологою  дискетка Юльчиних віршів. На неї  я наткнулась в купі  інших речей в гуртожитській кімнаті. З її батьками, наче сомнамбули, пакували пожитки. Я не хотіла, щоб батьки знали про вірші. Принаймні зараз. Їм і без цього тяжко.

   По домовині глухо стукали грудки землі.

   Цей звук мені здавався штучним, записаним на плівку спеціалістами похоронної фірми.

                                                           * * *

   Ранок.

   Цікаво, скільки аркушів паперу зіпсував би наш письменник, намагаючись відобразити оцю неповторну красу з допомогою слів?