«Ні оселі й кутка», переклади з Бориса Херсонського

* * *

Однокласснікі.ру – машина часу-імен. Залізши туди,

повертаються в полишені міста та прожиті роки,

першій любові кажуть: «Люблю!» і чують: «Моя любов – ти!».

І – стрімголов летіти, покинувши і сім’ю, і дім

в Маямі, Мельбурні, Берліні з високими стелями в нім,

дітей до тридцяти, що шепчуть: «дах поїхав їй (йому) – їм».

В очі глядіти. Брехати: «Ти все ще такий (така)».

Із ресторану – в готелик, до чималенького лежака.

Давно немає батьків. Всім байдуже. Справа кому яка.

А тоді, пам’ятаєш, уранці о п’ятій додому зайшла,

в спідниці пом’ятій, а у волоссі – зелена трава,

як мати кричала, тебе роздягнувши, і слід на трусах віднайшла,

до лікаря відомого фаху у вівторок в пітьмі

ще тягнула тебе, а ти: «Не погоджуюсь! Ні!»,

а мати: «Ви, докторе, не хвилюйтесь, по силі сплатити мені!»

А справ же – ніяких – з рукою спліталась рука,

в приморському парку, в саду, де шуміла ріка,

немає ріки або моря – в під’їзді, мій Боже, яка

образа та страх, срамота і, знов, срамота.

Мама шепоче: «Докторе, з ним переспала вона».

Лікар, літ сорок йому, постава його – молода.

До мамки виводить тебе він і каже: «Та йди!»

А їй: «Все попереду. Virgo intacta. Вона – без вини».

До великих грудей твою голову притискає вона, плачучи.

І знову муки кохання: під’їзд, без світла підвал.

А лікар тебе не оглянув тоді, не роздягав.

За вушка посмикав ледь-ледь і в маківку поцілував.

* * *

Одноклассники.ру – машина времени-имени. Забравшись туда,

можно вернуться в прожитые года, покинутые города,

сказать первой любви: “Люблю!” и услышать “Да!”.

И – голову очертя, бежать, оставляя семьи, дома

в Майами, Мельбурне, Берлине, высокие терема,

детей под тридцать, шепчущих: “он (она) лишился (лишилась) ума”.